Доля погралася мною.

Я кохаю тебе!

Міран зателефонував Фирату.
-Як там обстановка?
-Все як завжди. 
-Ясно. А як діти?
-Діти сумують за вами.
-Мої рідні... -щось ойкнуло в його серці.
-Слухай, я думаю, буде для Реййан корисно зустрітися з ними.
-Це небезпечно.
-Я знаю. Але ми повинні спробувати. 
-Я щось вигадаю.
-Будь ласка.
-Угу. А як вона?
-Та як... ну... не знаю. -відчайдушно промовив чоловік
-Ну хоч щось згадує?
-Ні... я не знаю, що мені робити. Ніколи не думав, що так тяжко житиму. Хочеться все кинути і поїхати десь.. на інший край світу. Краще я б тоді не згадував нічого.
-Та не кажи так. 
-Ну, що не кажи? В мені на носі старість, а я не можу з коханою прожити щасливо життя своє.
-Ось на старості і проживете. Головне, не здавайся.
-Не знаю... який я дурак, що тоді відпустив її...
-Міран, ну не треба так. Коли ти здаєшся, то, що вже нам всім робити?
-А, як по іншому? Поруч зі мною та жінка, яку я дуже сильно кохаю, а вона... добре. Закінчуємо цю розмову.
-Правильно. Бо ти зараз взагалі здашся. 
-Ок, на нашому місці, завтра.
-Угу, в той самий час.
-Так. -міран поклав слухавку. Умився холодною водою, щоб прийти в себе. Але з його голови, не йшли дурні думки. Вони його брали в полон. І він не в силах щось зробити. Серце... він його і не відчував там. Тіло боліло настільки, ніби його побили ногами, камінням, палицями і ще ніж застромили в самісіньке серце. Всередині нічого немає, ні органів, ні крові, ні кісток, він пустий... Голова збільшилася на три розмірі, мозок кипить, очі червоні, а губи мовчать. 

І знову життя поринає у смуток, і знову несе у вир почуттів. Душа, наче хмара, шукає притулок у переплітіні людських світів. І наче в дорозі з обривом у море, у нашім авто, на половині шляху, зіткаємось ми знову і знову, у світлих думках і у темряві сну. Немає пального, щоб рухатись далі, і щоб повернутись не вистачить сил, навіщо ми гнали на цьому ударі у голову щастя і за спину крил. Це все ТАК закінчилось? Чи то касету програвач зажував, чи це мені одного разу приснилось, а у тебе як завжди була купа справ...

Міран взяв сіру кофту, бо на дворі вже була осінь. Натягнув її, і вийшов з кімнати. Глянув на небо, а на ньому нічого нема, годинник б'є десяту ранку, а сонце й не думало прокидатись. Небо кольору його кофти, де ж тут настрій буде? Він не став заглядати до неї, вирішив випити води на кухні. Він дивився в телефон, доки спускався, перегортав стрічку новин. Закінчивши, вимкнув його, але тільки він став підходити до кухні, відчув дивний запах, ніби щось горіло, але диму не було, він зайшов. На кухні стояла його дружина, в теплому спортивному одязі, її обличчя було повернуто до плити, де вона варила щось смачне. Він сперся на раму дверей і тихо на неї дивився. Так простояв він хвильку, і заговорив.
-Що робиш? -вона від неочікуваності злякалася, та коли побачила його, посміхнулася.
-А я тут... суп варю.
-Нащо? -не зрозумів він.
-Ну... -вона не знала як пояснити, цю елементарну відповідь. -..щоб поїсти. А нащо ще його варити? Він до речі скоро буде готовий. Тому сідай. Будемо снідати. Я давно не їла рідкого. Тому нам буде корисно. Сідай! -вона взяла дві тарілки і поставила на стіл. Він так само стояв непорушно.
-Не хочеш? Тоді давай кави чи чаю? М? -він продовжував  мовчати. А очі його бігали по кухні, та ні разу не глянули на неї. -Та, що з тобою?!- не витримала вона.
-Нічого. -тихо промовив він.
-Щось сталося?
-Ні! -викрикнув він. Вона повернулася до плити і продовжувала мішати. Він сів за стіл, відсунув тарілку. Склав руки в замок і тупо дивився на них.
-Води, якщо можна. -нарешті промовив він. Суп вже зварився. Вона без слів налила йому води в склянку, і стала собі наливати супу. Дістала ложку, хліб. Нарізала його на шматочки, і стала смакувати.
-Смачного. -побажав він після ковтку води. Він потер губи об губи, щоб забрати каплі води.
-Дякую. -спокійно відповіла вона і продовжувала смакувати. Він весь час на неї дивився. Після сніданку, почався дощ, Реййан мила посуд. Міран так само сидів, але вже в телефоні.
Реййан ця тиша почала насторожувати. Вона домила посуд, витерла руки і глянула на Мірана.
-Що з тобою, скажеш? -він вимкнув телефон і поклав його екраном вниз.
-А, що зі мною?
-Ну.. всі ці дні я проводила... весело можна сказати. Ти розповідав про минуле. Ти... ніколи не був таким.
-А яким я маю бути? -втомлено та смутно запитав він. Міран хотів почути від неї відповідь.
-Принаймі таким яким був.
-Я тобі не робот... -тільки і промовив він. Встав і вийшов. А на вулиці почався ливень. Вона побігла за ним.
-Це не серйозно! Ти куди? -він вийшов, вона за ним. Вона подумала, що він направлявся до кімнати, аж ніяк! Він йшов до виходу, вона наздогнала його і стала перед ним.
-Йди до себе! Не мокни! 
-Я не розумію тебе! Чого ти від мене хочеш?! Ти хотів, щоб я все згадала, ти все для цього робив, а зараз все, так?! Не хочеш?!
-Хочу! Та я втомився, зрозумій! Я не можу більше бачити тебе, коли тобі на мене плювати! Я не хочу так жити! Краще б я тебе взагалі б не зустрів! -він обійшов її і вийшов. Вона трішки постояла від шоку, та побігла за ним. Каплі дощу падали на неї, і було трішки боляче, бо вони були великими. Грім кричав з неба, ніби погрожував всім. Вона торкнулася його руки, щоб його зупинити, бо наздогнати не могла. Він зупинився.
-Пані Рейхан, йдіть додому!
-Ні, я піду з тобою!
-Куди ти підеш?! Ти вже мокра як хлющ!
-Ти також! Ти все мені повинен пояснити!
-Що я тобі маю пояснювати?!
-Чому втікаєш? Чому здаєшся?! Якщо ти настільки мене кохав, не здавайся! Йди до кінця! Я впевнена, коли я згадаю, я буду дуже рада, що ти не кидав мене, але якщо ти зараз підеш, то, що буде далі?
-А, щ буде далі? Ти за цей майже місяць, щось пригадала? Нічого! Ні ліків немає, ні того Деміра, я вкрав тебе! Я викрав тебе, щоб ти змогла спокійно все згадати! Але нічого не виходить! Нічого не допомагає!
-Не правда! Я.. я починаю..
-Що? Хочеш сказати, що починаєш мене згадувати? Дітей своїх?!
-Ні! -викрикнула вона. Натомість прогримів страшений грім, ніби у відповідь їй крикнув. 
-Тоді розмова закінчена... -він промовив і пішов далі.
-Я пам'ятаю одне! -викрикнула вона. Він зупинився. Але не хотів слухати. Вона підійшла і стала перед ним. -Я не знаю, що це сон чи що! Я знаю, що мене хотіли вбити! Ось це знаю! І Демір мене врятував! А може саме ти вбити мене хотів?! Звідки мені знати?!
-Ти досі приймаєш пігулки? Чи криша геть поїхала?! -розлютився Міран.- Якби я хотів тебе вбити, зробив би це в перший день! Ясно тобі?!
-Я не знаю, звідки ця інформація, але вона мені покою не дає! Зрозумій мене!
-Я тебе чудово розумію! Я знаю, що це за відчуття, коли перед тобою стоїть людина, і каже тобі, що вона твоя мама, але вона для тебе чужа! Чудово розумію! Але ти і мене зрозумій, я не робот! В мене теж є серце і почуття! -він відвернувся від неї.
-Я не знаю, що мені робити... -каплі чи то дощу, чи то сліз покотилися по її щоках. Міран закрив очі і відвернувся від неї. Вони обидва були втомлені. Всі їхні теплі речі були наскрізь мокрі, але їм це не заважало. В цей момент їм треба поговорити.
-Гаразд. Ходімо в сухе місце. -запропонував він. 
-Ні. Я хочу все дізнатися прямо тут і зараз.
-Що ти хочеш дізнатися? -міран починав нервувати. -Чи не вбивав я тебе випадково? Ні! Не вбивав! Все?!
-Так...- вона опустила голову, і почала труситися, бо вже справді ставало холодно. Він це помітив. Він тяжко видихнув, щоб весь цей біль вийшов і дощ його забрав би під землю, взяв її за руку і потягнув додому. Коли він затягнув її за ворота, вона вирвала свою руку.
-Реййан! -крикнув він. Міран помітив, що вона злякана. -Не бійся, не вб'ю!
-Я не боюся тебе.- вона прикусила губу, він це помітив. І почав тяжко дихати, його думки були заплутані немов дитина в пуповині.  Він протер очі.
-Я хочу все скоріш згадати і... Міран... -вона доторкнулася до його руки. -Я тільки після цього зможу вирішувати все. 
-Реййан... -він нервово посміхнувся. -.. чому ти не розумієш, не бачиш? Я тебе кохаю. Дуже сильно.. я ніколи і нікого не кохав так... мені душа розривається, коли ти далеко від мене. Уяви, як мені! Як чоловіку, як чоловічій статі, не мати можливості доторкнутися до тебе. Ні до волосся, ні до губ, ні до тебе. Уяви! Переді мною стоїть МОЯ жінка, але вона мені чужа, як мені бути? -він весь час дивився на її обличчя, губи, натомість її очі блукали. Тяжкі каплі дощу (а вони стали легшими), закрили його очі. Різко він однією рукою взяв її за талію і пригорнув до себе, а іншою заліз під волосся, і міцно притулив до себе, щоб вона не виривалася, і своїми губами доторкнувся до її губ. Вона не встигла навіть моргнути, як була в його окопах і в полоні його губ. Чоловік трішки надавив їй на спину, від цього зрозуміло, вона відкрила рота, і він не став ловити комарів, поринув язиком до її рота. Поцілунок тривав близько двох хвилин, потім він відпустив її, але тільки її губи. Вона відкривши очі, з нерозумінням глянула на нього. А він на неї глянув як на свою жнртву. Не очікувано навіть для нього, вона поцілувала його сама, і на цей раз, він тривав довше. Коли вони відпустили одне одного, приходили в себе. Дощ майже закінчився, можна сказати, зовсім. 
-Я так розумію, ти віриш мені? -тихо запитав він.
-Так. -так само тихо відповіла вона. -Але цілувати було не обов'язково.
-Ні, обов'язково. Я тепер маю сили боротися. -вона глянула на нього і таємно посміхнулася. Раптом ворота голосно відчинилися і вітер з тієї сторони подув. 

                                                                              Вірш "І знову життя поринає у смуток"Марка Чулака

Цікаво, хто ж приїхав, і чи знають його герої?