Доля погралася мною.

Вистріл!

-Я запитую тебе! Що це?!
-Це ліки!-так само голосно викрикнула вона.
-Ти їх приймала?
-Так! Мені без них погано!
-Ясно! -він встав і викинув їх через вікно. Вони попадали на перший поверх. -Кажи, де ще!
-Немає...
-Кажи! Відповідай! -кричав він на неї.
-Не скажу! Хоч вбий!
-Я сам знайду! -він почав перевертати всю кімнату. Знайшов на шаф, під ліжком, і під кріслом. -Сама скажеш, де ще?
-Ні... -вона сиділа на кріслі. Він підійшов до неї, і наклонився.
-Я сам дістану?
-Міран... не забирай! -вже благала вона його.
-Сама відай! -вона протягнула свою руку під футболку і дістала звідти маленький пакетик.
-Ха... я так і думав. Тепер чесно, де ще?!
-Над тобою... -майже не плачучи, промовила дівчина. Міран підняв голову і побачив на люстрі пакет, він там тримався за допомогою скотчу. Всі ці пакети він викидував за вікно. 
-Тепер, ти нарешті почнеш мене згадувати...
-Ненавиджу тебе! Ненавиджу! Йди геть! Геть!  І не смій навіть слова мені сказати! -вона впала на ліжко і заревіла. Він вийшов. Зателефонував Фирату.
-Ало, ало.. -він щось жував.
-Уявляєш, вона сховала ті ліки у себе. Та ще в таких містах, де б я і здогадатися не міг...
-Стоп, а де вона їх взяла?
-Десь взяла... проблема в іншому.
-В чому?
-Що.. -він почув страшений грукіт в її кімнаті. -Вона почала нервувати, я ніколи її такою не бачив.
-Ну.. без цих препаратів, у неї можуть початися божевілля.
-Відразу? Як тільки я в неї їх забрав?
-Ну, може вона не встигла прийняти їх сьогодні. -міран почув ще один вибух..
-Так, я піду розберуся.
-Тільки обережно, вона зараз в поганому стані.
-Гаразд. -він вимкнув.  Видихнув, і зайшов. Вона в цей час піднімала стіл, на скільки могла, і кидала його.
-Тихо.. Реййан.. -він кинувся до неї і почав заспокоювати. -вона не давала до себе доторкнутися. Трощила все, що було поруч. Шафа розгромлена вщент, ліжко побите, стіл зломлений.  Він хотів зловити її руки, і притулити до себе, та це було тяжко. Все ж таки йому вдалося її зловити, він що сили притулив її до себе, вони впали на коліна.
-Тихо.. тихо, сонечко... заспокойся... я уявляю, як тобі зараз тяжко, та попри все, прошу тебе, візьми в собі сили... знайди їх... тихо.. тихо... -вона різко схватила його пістолет і вскочила.  -Реййан... заспокойся. -вона направила пістолет на нього і повільно йшла назад, до виходу.
-Не підходь!
-Тихо... я стою. Ти куди?
-Не смій наближатися! -її волосся було не в порядку, очі червоні. Вона повільно спустилася, і наближалася до виходу, Міран йшов за нею.
-Реййан, заспокойся...
-Ти мене можеш називати як хочеш, а ось вбити я себе не дам!
-Та хто збирався тебе вбивати... -мірану було тяжко на це все дивитися, рідна та кохана людина так поводиться. Але він тримався, бо знав, що сонце рано чи пізно зайде.
-Не підходь! -вона була вже біля дверей, та раптом зупинилася. Розвернулася і трішки підійшла до нього. Між ними була відстань- два метра. 
-Я не хочу піти просто так.
-Правильно. Відай мені пістолет, і ходімо. Я тобі дам заспокійливе.
-Не потрібно мені заспокійливе. Я хочу вбити тебе!
-Реййан, схаменись! -вона направила на нього пістолет. -Я готовий померти від твоїх рук, тільки не зараз. Тихо, йди до мене. -тільки він став наближатися, вона приготувалася і...
натиснула на курок. Вистріл!