Надприродні: Посланець смерті

Частина 12

POV Алан

- Ти будеш сьогодні на базі?- поцікавився Зейн, коли ми покидали будівлю школи, адже нарешті ці нудні уроки закінчилися, хоча я не був на половині з них, а відсипався у ліжечку, але це не важливо. Мені взагалі казали залишатися на базі і нікуди не йти, тому що Кріс мене добряче пом'яв, але мені все одно на це.
- Буду. Додому зовсім немає бажання йти,- відповів я.
- Ну тоді добре, зустрінемось там. Може, ввечері поїдемо покатаємось по місту або в клуб,- сказав хлопець і заліз у своє новеньке Феррарі. Оце машина! Я просто не можу намилуватися нею. Я маю обов'язково випробувати її, думаю, друг мені дозволить. Я б міг попросити, щоб батько купив мені таку ж, але ми з ним не в доволі хороших стосунках і брати його грязні гроші я не збираюся.
Зараз я їжджу на чорному Мерседесі, який мене цілком влаштовує. Ви скажете, але ж він куплений за гроші твого батька, проте, ні. Це авто колись належало Біллу...моєму брату. Він сам заробив на нього, а після його смерті, я забрав машину собі. Саме тому вона є для мене такою важливою і я ні за що не продам її, а їздитиму доти, доки вона буде здатна на це. Сідаючи за кермо, я згадую ті щасливі моменти, коли ми разом їздили в ній. Як брат підвозив мене до школи, і ми усю дорогу слухали улюблені треки та просто веселилися, як ми разом вирушили в далеку поїздку в гори. Палатки, свіже повітря, ліс та п'янке  відчуття свободи- це все, що нам було потрібно. Нас не лякала відстань, нас не лякала висота. Ми разом, а отже зможемо все здолати. Я без жодного сумніву можу сказати, що то були найкращі моменти мого життя. Він був для мене усім, але зараз його немає, так само, як і частини мого серця, в якому він жив, Білл забрав його з собою. І ні, ці спогади не змушують мене плакати. Що таке сльози? Це тільки прояв твоєї жалості до самого себе, вони показують наскільки слабким та нікчемним ти є, але аж ніяк не здатні повернути тобі втрачене. Я знаю, що мої слова звучать дуже по- філософськи і печально, що дуже не схоже на мене, але це почуття, я не бачу способу описати їх більш правильно і чітко. Це те, якими вони являються - прекрасно-болючими.
Я вже був готовий завести двигун, коли на мій телефон прийшло повідомлення. Я витягнув смартфон і на екрані висвітилось одне непрочитане смс від батька. Я неохоче відкрив його і прочитав:" Приїдь, будь ласка додому, нам потрібно поговорити, це дуже серйозно, правда."
І що такого важливого могло статись? Як би сильно мені не хотілося їхати в свій дім, але якщо батько каже важливо, то це справді важливо, він не вміє перебільшувати. Боюся, щоб з мамою щось не сталося. Вона останнім часом не в дуже хорошому настрої.
Я завів машину і виїхав на дорогу, яка веде до мого дому.
Включивши радіо, задля заднього фону, мчуся по асфальтованим дорогам, бажаючи швидше приїхати, адже не знаю, на скільки часу може затягнутися ця важлива розмова, а я ще хочу з Вілсоном затусити.
Ох, почався дощ.
Я майже доїхав до дому, коли колеса запищали, і машина зупинилася.
Я поспіхом вийшов , потрапляючи під краплі холодного дощу.
- Що за?- я у подиві витріщився на полоску з шипів, розстягнуту по дорозі, а вже в наступний момент я відчув, як щось важке вдарило мене по голові, а потім настала темрява.