Надприродні: Посланець смерті

Частина 53

- Де вона? Де Крістал?- кричить Робін Андерсон, забігши у вітальню власного дому.
- У своїй кімнаті...- спантеличено відповіла його дружина і відклала журнал в бік, підіймаючись з дивану.
- Крістал! Негайно спускайся вниз!- закричав чоловік, нервово намагаючись виплутатись з міцних вузлів краватки на його шиї, які неначе давили на горло, заважаючи нормально дихати.
- Любий, що сталося?- налякано поцікавилась місіс Андерсон, проте чоловік не звернув на неї уваги і перевів погляд на Крістал, яка почала стрімко спускатись сходами.
- Батьку, щось сталось?
Чоловік витягнув з кишені зім'яті знімки і кинув їх в обличчя доньки. Крістал спершу закам'яніла, не розуміючи поведінки батька, але потім її погляд впав на одне з фото, і земля під ногами дівчини остаточно роз'їхалася в сторони і, здається, що її душа вже потрапила в пекло, а тіло безкорисно залишається стояти на землі, мов неживе. Батько не мав про це дізнатися. Тільки не він.
Місіс Андерсон підняла один зі знімків і налякано та шоковано піднесла долоню до рота.
- Скільки ще ти збиралася приховувати свої брудні ігри від мене?! Ігри з чужими життями. Ти хоч розумієш, що накоїла?Чи розуміння власної нікчемності до тебе ще не прийшло?
- Тату, я все поясню...- ледь чутно промовила Крістал, піднісши тремтячі долоні в повітря. Дівчина відчуває, як сльози знову починають душити її. Вона тільки нещодавно змогла оговтатись після розмови з Аланом, і це для неї нове, ще страшніше, потрясіння.
- Цьому немає виправдань! Ти вбивала невинних людей і заради чого Крістал? Слави? Визнання? Самозатвердження?
- Ти нічого не розумієш,- заперечила Крістал, з відчаєм заглядаючи у вічі батьку. Вона сподівалась побачити в них хоча б каплі розуміння та підтримки, але там була тільки ненависть та огида. Це змусило її усвідомити, що ще одна людина розчарувалась в ній. Що може бути гіршим за розчарування? Коли ти довіряєш людині, бачиш у ній щось хороше, вважаєш дорогою для себе, довіряєш, а потім виявляється, що ти зовсім її не знав, що ти увесь час любив маску, актора, нереального персонажа, за яким ховалась протилежна твоїм уявленням людина. І ти розчаровуєшся, ти втрачаєш віру та довіру до цієї людини.
- Робіне...- витираючи сльози, прошепотіла місіс Андерсон, торкнувшись плеча чоловіка. Проте він відійшов від неї і навіть не глянув у сторону жінки.
- Не лізь у це,- усе, що він спромігся їй відповісти.
- Я виховував тебе як власну доньку, робив усе, щоб ти не почувалась у цьому домі байстрючкою, щоб забула про своє минуле убоге життя, але тепер я бачу, що ти така ж, як і твої нікчемні батьки - алкоголіки, хоча ні, ти ще гірша за них! Я закривав очі на усі твої вибрики, але ось це все...- чоловік вказав пальцем на розкидані по підлозі фото,- це не розбита машина, плітки чи п'яні вибрики - це смерті невинних людей. Я більше не буду тебе покривати. Ти маєш відповісти за свої помилки.
- Тату...- вражено прошепотіла Крістал, не в змозі повірити, що усі ці слова пролунали з вуст її батька. Нехай і не рідного, але таким вона вважала його уже довгі роки. Все, що їй було потрібно в даний момент - це його підтримка, міцне плече рідної людини, але все, що він зробив - це ще глибше занурив її у брудне болото, з кожною хвилиною змушуючи потопати в ньому ще більше.
- У тебе зараз є вибір: або ти відсиджуєш за гратами заслужений термін, або я відкупляю тебе, але... У Вашингтоні є чудовий церковний університет, де навчають пастирів та монахинь. Ти будеш там вчитися і, можливо, нарешті навернешся до Бога, якщо він, звичайно, тебе прийме. Це моя умова.
- Але, тату, як же мої мрії про...
- Мені начхати на твої мрії і бажання, Крістал! Усе! Немає уже ниточок, за які ти можеш мене смикати: я обрізав їх. Тепер уже неважливо чого ти хочеш: будет так, як скажу я. Радій ще, що я не викинув тебе на вулицю, залишаючи там подихати, як бездомну тварюку. Ох, вибач, так ти ж нею і є,- злісно виплюнув чоловік і почав поспішно застібати гудзики свого пальта. Перед самими дверима він повернувся і, востаннє глянувши на доньку, попередив:
- У тебе є година на роздуми.
Крістал відчайдушно схопилась за перила, намагаючись втриматися на ногах. Сльози так і не переставали стікати по її обличчю, і дівчина благально глянула на маму.
- Ну чому ти мовчиш?
Місіс Андерсон мовчки відвела погляд в сторону, витираючи сльози краєм піджака.
- Мамо, поговори з ним, благаю. Можливо, він тебе послухає.
- Батько зробив для тебе послугу, запропонувавши такий вихід з ситуації.- неочікувано відповіла жінка.
- Як ти можеш так казати? Це ж кінець усьому моєму життю!
- Подивися на фото біля своїх ніг!
Крістал опустила погляд на знімки з мертвими тілами і здригнулася, заплющивши очі.
- Послухай мене, ну що станеться, якщо ти кілька років відучишся у тому університеті?-заспокійливо запитала жінка, наблизившись до дівчини.- Покажеш батьку, що ти змінилась, усвідомила свої помилки і продовжиш жити нормальним життям.
- Я ж помру там, мамо! Ходити в довгих темних сукнях і цілодобова молитися до того, кого не існує - це не нормальне життя!
- А що ти хочеш? Ти вже доросла і повинна відповідати за свої вчинки. Якщо тебе посадять - це буде повний крах нашій сім'ї і хорошій репутації. Ти хочеш, щоб твій батько збанкрутував, і ми залишились на вулиці ,до кінця життів втікаючи від озлоблених та вбитих горем людей?
- Як ти можеш таке казати? Як ти можеш навіть у такій ситуації думати про свою честь та репутацію?
- Хтось мусить, ти ж не думала про це, коли проводила досліди над тими беззахисними дітьми.
- Хто беззахисний? Ти думаєш, що вони усі такі безневинні?- Крістал, тремтячи від злості, підняла з підлоги кілька фото.- Це Шеріл- вона увесь час зраджувала своєму хлопцю і підробляла проституцією!- повідомила Крістал, показавши мамі фото рудооволосої дівчини.- О, а це Алекс - хлопець, який торгував наркотиками і продавав їх неповнолітнім. Ебігель - відбила у подруги хлопця і облила її таким брудом, що бідна дівчина намагалась накласти на себе руки. Джон- розбещував неповнолітніх. І цей список ще довгий. Кому я зробила гірше? Згвалтованим дівчатам чи може залежним підліткам, які здихали від передозу?
- Не зважаючи на усі жахливі речі, які вони робили, ти не мала права ось так розпоряджатися їхніми життями. Подивися на список своїх гріхів,невже ти теж заслуговуєш на смерть?
Крістал вражено глянула на матір.
- Можливо. Всі ми рано чи пізно помремо,- промовила дівчина і, випустивши іх заціпінілих пальців фотографії, вибігла з будинку, не зважаючи на те, що одягнута вона тільки в одну футболку та шорти, а на ногах домашні тапочки.