Надприродні: Посланець смерті

Частина 20

POV Скай

Легенький прохолодний вітерець розвіває моє волосся, та мені не холодно. Стоячи тут, на подвір'ї лікарні, дивлячись на нічне небо, всіяне дрібними зірочками, я не впевнена, чи можу взагалі щось відчувати. Котра зараз година? Я не знаю. Час для мене не існує. Мабуть, уже далеко за північ, та я не відчуваю потреби у сні. Чому життя таке жорстоке? Чим я заслужила на це? Я намагаюся, я правда хочу допомогти їм, але я вже не можу. Я просто не знаю, що мені робити далі. Допоможи мені, мамо, ти ж завжди допомагала... Ти завжди казала, що правильно, а що ні. Ти знаходила вихід навіть тоді, коли його не було. А зараз тебе немає, і мені дуже важко. Я сумую за всім...за усмішкою, за поглядом, за словами... І я боюся припуститися помилки, яка змусить мене сумувати ще за кимось.
- Ти ще не замерзла?- поцікавилась сестра, зупиняючись біля мене.
Я заперечливо помахала головою, все ще дивлячись у небо.
- Лікар не виходив?- поцікавилась я, після хвилини мовчання.
- Ні, не виходив,- зітхнула Кейсі,-Скай, я втомилася. Я справді вже дуже втомилася. Мені страшно, я боюся втратити ще когось,- щиро зізналась сестра.
- Я теж, Кейсі,- підвівши на неї сумні очі, сказала я.
- Я не думала, що колись це скажу, але...Можливо, нам варто зупинитися?- ледь чутно запитала Кейсі.
- Я теж почала над цим задумуватися, але...
- Дівчата!- раптом я почула голос Кріса, який кликав нас всередину.
Ми поспішно повернулися в лікарню.
- Ну що там, лікарю?- відразу поцікавилась Кейсі.
- Усе обійшлося. Він відбувся тільки незначними забиттями та подряпинами. Пакети, що були в сміттєвому баці, в який він упав, стали своєрідною подушкою, яка пом'якшила його падіння. Проте, все одно, сьомий поверх... Ваш друг народився в сорочці,- розповів лікар, що змусило нас видихнути з полегшенням.
- До нього можна?- запитала я.
- Ми дали йому заспокійливе, тому хлопець проспить уже цілу ніч, а завтра приходіть. Думаю, ми відпустимо його уже за декілька днів, а може й швидше,- пояснив чоловік.
- Добре, дуже дякуємо вам,- кинув на прощання Кріс, і ми покинули лікарню.
- Добре, що все обійшлося,- сказав Ліам.
Ми дійшли до машини і, попрощавшись з друзями, поїхали додому. Усю дорогу в салоні панувала тиша. По приходу додому ми теж майже не розмовляли, просто не мали на це сил сил.
Я лягнула в ліжко і закрила очі, намагаючись заснути, щоб поринути у забуття. Проте сон не хотів приходити до мене. Аж під ранок мені вдалося заснути.
Весна. Я відчуваю її тепло, я чую радісні пташині пісні, що змушує мене вийти на терасу. Мене відразу оповиває холодний, сильний вітер, який шарпає мою одежу та розколисує зелені трави. А потім я бачу її. Як завжди прекрасна та усміхнена. Моя найрідніша. Я відчуваю, як по обличчю котиться гаряча сльоза. Це сльози щастя. Я так мріяла побачити її, хоча б ще раз, хоча б і уві сні. Без зайвих слів я підбігла і обійняла маму.
- Я так сумувала,-прошепотіла я.
- Я теж,- промовила вона, випускаючи мене зі своїх рук.
- Ти просила моєї допомоги...що тебе турбує, донечко?-риси її обличчя стали стурбованими.
- Мамо, я так заплуталася. Я боюся, що не зможу їм допомогти.
- Хто, як не ти?- мяко усміхнулась вона.
- Але, мамо...
- Я розумію, що тобі важко, але коли було легко? Скоро перед тобою повстане ще важче завдання, ще сильніший ворог, але ти знайдеш вихід. Просто знай, що все не є таким, яким здається на перший погляд. Ти бачиш тільки обгортку, але не бачиш душі. Ти ніколи не задумувалася навіщо вони це роблять? Можливо, варто дізнатися? Можливо, це крок до перемоги? Рятувати потрібно не тих дітей, а своїх ворогів.
Слова мами змусили мене задуматися. Коли я підвела погляд на те місце, де ще хвилину тому стояла вона, там уже нікого не було. Вітер вщух.