Надприродні: Посланець смерті

Частина 31

- Ну я не вбивав його,- уже в сотий раз повторює Саймон, з надію дивлячись на прокурора.
- Я це вже чув. Але є свідок і він каже, що саме ти вбив Люка Вагнера,- сказав чоловік, вказуючи на Зейна, який сидить поруч.
Він робить вигляд, що схвильований, вражений, наляканий, проте всередині хлопець повністю спокійний. Принаймні так мало б бути. Він ж посланець смерті. А от Саймон, справді, дуже наляканий і розгублений.
- Як ви не розумієте, що він не свідок, а вбивця!- закричав Саймон. Він вже не може стримувати свої емоції. Чому хлопцю не вірять? Люк ж був його другом. Він не міг такого зробити.
- Заспокойтесь, будь ласка.
- Подивіться записи з камер. Ну зробіть хоча б щось!
- Записи з камер за сьогоднішній вечір зникли.
- Ах ти ж, скотина!- закричав Саймон і кинувся на Зейна, а той навіть не намагається відбиватися.
- Сядь!- крикнув прокурору, гримнувши кулаком по столі. Він виглядає роздратованим.
Саймон невдоволено опустився на своє місце, потираючи потилицю.
- Напад на свідка,- прошепотів чоловік, записуючи ці слова на листочку зі справою хлопця.
- Що? Ні, не записуйте цього, будь ласка,-попросив Саймон.
В його голосі читається розпач. Хлопець не знає, що йому робити.
" Мені не вірять. Ну чому мені не вірять? Я ж не вбивав його. Це не я,"-рвучи на собі волосся, думає Саймон.
- Отже, містере Вілсон, будь ласка, розкажіть усе спочатку,- попросив прокурор і відразу взяв ручку, щоб записати всі деталі.
- Приблизно о 18:10 я зайшов у приміщення школи, щоб забрати деякі підручники та спортивну форму зі своєї шафки. Я піднявся на другий поверх і побачив там Саймона та Люка, які стояли біля вікна. Вони сварилися і про щось спорили...
- Він бреше!
- Тихо,- невдоволено буркнув прокурор, кинувши на Саймона злісний погляд, і той відразу замовк.
- Після цього...- продовжив Зейн,- Люк вдарив Саймона в обличчя, мабуть, Саймона це дуже розізлило і він просто штовхнув його. Скло розбилося і Люк полетів вниз. Я підбіг, проте було зрозуміло, що хлопець уже мертвий. Ну а потім, підійшов охоронець,- нервово мнучи пальці, розповів Зейн.
- Він усе вигадав! Він намагався мене задушити!
Прокурор запитально глянув на Зейна.
- Та навіщо мені тебе душити? Сер, я взагалі з цим хлопцем не спілкуюся. Навіщо мені намагатися задушити його, а потім ще вбивати його друга? Це ж просто абсурд.
- Ну а мені навіщо вбивати Люка?
- Я не знаю, які між вами були непорозуміння.
-Ти...
- Так, досить. Містере Вілсон, ви вільні.
- Дуже дякую,- байдуже кинув Зейн, підіймаючись зі свого місця.
- Як це він вільний? Ви не маєте права його відпускати до вирішення усіх обставин!.. Ах, як я міг забути, тут усе куплене!
- Саймоне Віль'ямс! Сядь нарешті на своє місце і припини кричати. В іншому випадку я допишу до твоєї справи багато додаткових обставин, і повір тобі це не сподобається,- строго попередив чоловік, вказуючи на стілець, з якого щойно зірвався Саймон.
Хлопець знову покірно сів, схиливши голову.
- А що буде зі мною?
- Ну, ми відправимо тебе у поліцейський відділок Фрітауна, тому що у нас немає вільних камер для затримання. Це станеться завтра ввечері, а сьогодні ти переночуєш у спільній камері ще з кількома злочинцями,- спокійно повідомив прокурор, складаючи папери в рівний стос.
Після цих слів двері за Зейном зачинилися, і він покинув поліцейський відділок, уже покурюючи цигарку.
А от Саймона повели у камеру, де він має провести ще цілу ніч, повну роздумів та переживань. Звичайно, хлопець впевнений, що прокурор працює на Крістал, тому Зейна так просто відпустили. Тоді, немає ніяких сумнівів, що дівчина зробить усе можливе, щоб посадити його і тим самим позбутися одного ворога, саме це і лякає Саймона. Йому сімнадцять років, ще все життя попереду, а він проведе, можливо, його половину за ґратами, за злочин, якого він не скоював. Усе майбутнє втрачено, усі плани та мрії розбиваються у щент. Саймон уже навіть починає шкодувати, що вплутався у це все. Його життя було мирним та спокійним. Усе йшло як по маслу: навчання, нові успіхи у дослідженнях, визначення професії, вибір університету, грандіозні плани... А зараз що? Він навіть не може уявити, що станеться завтра. Хто буде новою жертвою, хто ще поляже у цій війні? А, можливо, жертвою стане і він сам? Хоча, уже став... Але, з іншого боку, знайомство з новою реальністю, з новим надприродним світом, принесло в його одноманітне життя щось нове. У нього з'явилася можливість експерементувати з неможливим, допомагати людям, хоча це й не завжди виходить, повірити у щось не підвладне людському розуму, у щось надзвичайне, незрозуміле, не підвладне логіці та законам, повірити у справжнє диво. Йому далася можливість переступити межу реальності і неможливого, і він скористався таким шансом. І якщо б Саймону випала можливість повернути час назад, то він був би не впевнений у своєму рішенні.
Ці всі думки зводять хлопця з розуму. Але це принаймні хоча б якесь підґрунтя для роздумів, тому що в цій похмурій камері інших розваг немає.
- Це твоя тимчасова зупинка,- повідомив хлопець у формі, який привів Саймона до великої камери з металевими ґратами.- Я б радив тобі бути обачним. Ці типи сидять тут не за крадіжку чи хуліганство.- Прошепотів працівник поліції, вказуючи на двох чоловіків, які сидять за ґратами.
Сама їхня зовнішність викликає неприязнь: один-низький товстенький чолов'яга з численною кількістю тату, які покривають майже усе його тіло, громадним шрамом на щоці, чи то від ножа, чи якогось іншого гострого предмета, та лисим чубом, а інший - повна його протележність: худощавий, високий, хворобливий на вигляд, з густою темною шевелюрою, поглядом якогось психа та кривою усмішкою, що не сходить з його обличчя.
Саймону аж ніяк не хочеться провести усю ніч замкненим з цими людьми, але діватися нікуди.
Хлопець відкрив перед Саймоном ґрати та впустив його всередину, опісля замкнув їх на ключ.
Саймон невпевнено присів на край довгої дерев'яної лавки, вдивляючись в  світлий коридор, з якого він щойно прийшов.
- Ей!- гукнув псих,- хлопче, ти часом не переплутав дитячий садочок з поліцейським відділком?- поцікавився він. Заходячись гучним противним сміхом, показує свої жовті гнилі зуби, які ледь тримаються купи, і викликає у Саймона огиду та бажання прикрити вуха, проте, він тільки повертається у іншу сторону, не промовивши ні слова.
- Мабуть, матуся ще з цицьки годує, так!?- І знову цей сміх.- Навіть боюся уявити за що тебе сюди запроторили. Мабуть, цукерку поцупив з крамниці?
У Саймона вже складається враження, що він знаходиться у божевільні, і цьому чоловіку просто забули дати щоденну дозу ліків, через що у нього і почався панічний приступ сміху.
- Грегорі, відчепись від малого, бачиш він і так наляканий до чортиків, зараз ще надзюрає у штанці, а нам цілу ніч нюхати. Тобі воно треба?- втрутився лисий товстунчик, на диво, серйозним тоном проказавши кожне слово.
- Та я ж просто знайомлюсь,- знизує плечима дядько - псих, проте, все ж заспокоюється і більше не чіпляється до Саймона.
Згодом, через годину часу, у коридорі почулися шум та голоси, і хлопець побачив знайомі силуети.
- Здоров,- втомлено привітався Кріс, просовуючи руку крізь ґрати, щоб потиснути долоню Саймона.
- Як ти тут?- схвильовано поцікавилась Скай, зі співчуттям дивлячись на друга.
- Чесно? Жахливо,- пригнічено відповів Саймон, поклавши голову на коліно. Прихід друзів, наче й порадував Саймона, але він уже занадто втомився, щоб якось показати це, тому просто сидить, споглядаючи на них сумними очима.
Скай оглянула інших затриманих і розуміюче кивнула йому.
- Я перепробував усе, бро. Він вперся як осел. Я пропонував йому будь-які гроші, та де там,- махнув рукою Кріс. Вони дізналися про те, що сталося тільки годину назад і відтоді не полишали спроб якось звільнити друга, проте усе виявилось марним. Взагалі, новини у Хартфорді розповсюджуються швидко, тому, майже усе місто уже знає про "злочин Саймона". Але друзі безумовно впевнені, що Люка вбив Зейн, а не він.
- Це все Крістал...ненавиджу її,- прошепотіла Кейсі, дивлячись кудись у підлогу, повним ненависті поглядом.
- Ми принесли тобі ковдру та подушку, щоб було зручно і не холодно спати,- сказав Ліам, витягаючи зі свого спортивного рюкзака перечислені речі. Він якось зміг просунути їх крізь вузюку щілину між ґратами, і Саймон з вдячністю прийняв це.
- Ти головне не втрачай надію. Прорвемося,- підморгнув Кріс, усміхнувшись Саймону.
Звичайно, всередині він далеко не такий спокійний, адже немає поняття, що робити далі, але хлопець намагається підтримати друга, і у нього це виходить.
- А ви...- промовив Кріс, вказуючи пальцем на чоловіків.- Тільки спробуйте з ним щось зробити: будете відсиджувати вдвічі більший термін, аніж маєте. Повірте, я не жартую. Тут стоять камери: один дзвінок, і ви не побачете сонця ще довго,- суворо пригрозив Кріс, що всі здивовано витріщилися на нього, не очікуючи такого від хлопця.
- Нам дали тільки п'ять хвилин, тому маємо бігти,- повідомила Кейт.
- Біжіть,- засмучено відповів Саймон, стиснувши в руках маленьку синю подушку та ковдру.
- Тримайся.
- Ми з тобою.
- Бувай.
- Бувайте...- зітхнув Саймон, спостерігаючи за тим, як друзі повільно зникають з його поля зору.
Він ще довго дивився на пустий коридор, допоки світло у ньому не загасло. Залишилося тільки невиразне світіння лампочки над столом наглядача, який уже довший час дрімає, поклавши голову на стіл.
Очі Саймона уже просто почали злипатися, і він вирішив, що пора зробити перерву на сон.
Псих і товстун, на щастя, не промовили до нього більше ані словечка. Можливо, злякалися погроз Кріса, а, можливо, просто не хотіли, хтозна. Головне, що Саймон у безпеці.
Хлопець акуратно поклав подушку на край лавки і лягнув на неї. Щільно закутавшись у ковдрочку, він зігнувся клубочком, і вже за кілька хвилин заснув тривожним сном.