Затятий ворог знищений. Скай разом з друзями з мужністю та витримкою подолала усі перешкоди, що траплялися на важкому тернистому шляху їхнього нового життя. Здається, що воно знову стало спокійним та безтурботним.Проте Скай уже давно затямила, що її...
- Ну що там, Джон?- схвильовано запитала жінка, коли після двохгодинного очікування з кабінету вийшов адвокат. - Не можу сказати нічого хорошого,- стенув плечима чоловік,- вашому сину світить багато років в'язниці. Я намагався якось полегшити покарання, проте, на жаль, навіть я не можу нічого зробити, а ще беручи до уваги те, якою впливовою людиною був убитий - у нас немає шансів. - Боже мій... І що ж робити?
Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
- Я думаю ви знаєте, що можна зробити в такій ситуації, і я раджу поквапитися. Жінка ствердно кивнула, адже вже задумувалася над таким легким та швидким, а, головне, можливим виходом із ситуації. Проте її чоловік, сердитий і обурений, годину тому покинув відділення поліції, щоб зробити все можливе для того, щоб про цей інцидент не написала преса. - Я можу його побачити?- ледь чутно запитала Мері. - Думаю, що я можу це влаштувати, одну хвилинку,- відповів Джон і повернувся у кабінет. Уже через хвилину чоловік знову з'явився, проте разом із сторожем, який люб'язно погодився провести жінку до камери, в якій тримали її сина. Мері хотіла якнайшвидше дістатися туди, щоб побачити Алана, щоб підтримати його, але водночас вона і боялася, боялася побачити в його очах холод та жорстокість убивці, боялася його слів, виправдань. Її розум та серце все ще не могли збагнути, як її синочок міг так вчинити, як він міг убити людину, а, головне, за що? На відміну від свого чоловіка, вона не сердилася на Алана - яким би він не був, вона завжди його любитиме, адже хлопець її кров і плоть, її життя. Материнське серце здатне все простити, навіть страшний гріх. Коли Мері підійшла до камери, її серце почало відбивати шалені ритми. Ось він сидить перед нею - спокійний, з широкою усмішкою на вустах. Алан підвів на матір свої очі, і Мері не побачила у них ані каяття, ані печалі, тільки...радість. Як? Як людина, яка зовсім недавно тримала в руках зброю і без єдиних докорів сумління спустила курок, може відчувати себе щасливою? А відповідь дуже проста...він чекав цього усе життя. Справедливість - це те, чого не вистачає у сучасному світі, і те, чого, на думку Алана, добився він. - Можете залишити нас наодинці?- ледь чутно попросила жінка у сторожа, який зупинився недалеко і спостерігав за ними.- Будь ласка. Хлопець засумнівався, проте все-таки пішов. - Алане...синку, як ти міг... вбити людину?- борячись зі слізьми, які готові були от-от покотитися по блідим щокам, запитала Мері. - Він не людина, мамо. Саме той чоловік, п'ять років назад, убив Білла!- твердо та впевнено відповів Алан. - Що? Я...я не розумію...- Мері шоковано глянула на сина і зробила декілька кроків назад. - Та що тут розуміти? Він вбивця твого сина, ось і все! Жінка відвела погляд вниз і, після хвилинного мовчання, сказала: - Навіть якщо так, Алане, ти не мав права позбавляти людину життя. Ми змирилися і живемо далі, на жаль, без Білла, але цього вже не змінити, хоч що б ти зробив. - Це ви з батьком змирилися і живете далі, а я ні. Я не живу, а тільки існую...існував, до цього моменту. Щодня я прокидаюся з думкою про нього і засинаю теж. Коли я дивлюся на батька, то завжди відчуваю тільки відразу, адже він теж винен у тому, що сталося. Кожен раз я думаю, яким несправедливим є життя. Білл не заслужив такого... - Я розумію твій біль...але ж, Алане, тебе посадять. - Нехай, мені вже все одно . Головне, що я помстився за смерть брата. Кажуть, що кожна людина народжується на світ з певною метою, тоді моя вже виконана. Уже немає значення, що буде далі. Моє життя було схоже на темну безодню, створену зі страждань та брехні, а зараз я побачив хоча б маленькі промінці світла. - Я... - Закінчуйте,- наказав сторож. - Я витягну тебе звідси, обіцяю,- наостанок кинула Мері і поспішила покинути будівлю, роздумуючи про те, скільки болю відчував її син, а вона навіть не помічала цього.
