Прокляття в його тілі

Частина перша. Сем. Розділ четвертий

Кращий друг

Наважуся припустити, що вважати, наче був бодай якийсь сенс у тому, щоб розпочати нове життя — досить безглузде рішення. Мабуть, це якийсь спільний побічний еффект у всіх, хто ось-ось помре. І я, і ті інші нещасні, котрі знали приблизний чи навіть точний день своєї смерті, чомусь починали переосмислювати усе пережите, оглядаючись назад та багато-багато шкодуючи. Я ж точно шкодував про все, що не встигнув зробити. Сидячи у затхлому номері, що промахнувся димом цигарок та запахом дешевої їжі, шкодував про те, що зламав улюблену дошку, а інші продав. І все заради чого? Заради ось таких ось двох останніх місяців?

Діставши мобільний телефон, вирішив припинити заганяти себе у похмурі думки та побільше дізнатися про хворобу, з якою довелося зіштовхнутися. До чого ж це безглуздо, адже варто було ввести «рак четвертої стадії», як на додачу висвітилося «скільки живуть», «як помирають» та інші дурниці, від яких серце миттєво стисло лещатами. Я став відкривати одне посилання за одним; дізнався про те, що у найкращому випадку людина може прожити близько п'яти років, але, як правило, на це навіть не варто сподіватись. Прочитав усі передсмертні симптоми, щоб точно знати, коли саме доведеться розпрощатися із життям. Венозні плями. Втома. Утруднене дихання. Галюцинації.

Хотілося знайти бодай одне джерело, в якому б говорилося, що люди з моєю стадією раку можуть повність вилікуватися; знайти бодай один чудовий випадок зцілення, але нічого не вдалося. Отже, в мене немає ніяких шансів на одужання. Прямим текстом, без турботи про почуття хворих, усюди був лише один вирок — неминуча смерть.

Мене майже трусило від злоби та образи на весь білий світ. Я вивчив взагалі все, аж до стадій смерті. Був повністю готовий померти, але то лише у нічному розпачі. Чомусь ближче до ночі люди завше дивно міркують, а вранці червоніють через свої безглузді думки.

Мимоволі почав задумуватися про ті речі, про які ніколи не згадував при світлі дня; навіть згадав свою матір і те, як раніше, ще тоді, коли тільки-но почав роз'їжджати по змаганнях, просив її поїхати разом зі мною та підтримати. Але вона кожного разу сварила мене й казала зайнятися справжнім ділом. Натомість я жалюгідно благав її зацікавитися моїм успіхом. А потім не стало батька, і вона почала пити, тож я став просити її почати лікуватися, на що вона злилася і одразу ж розпускала руки. З часом я навчився давати їй відсіч і перестав про що-небудь просити. Та й зараз мені не слід було думати про неї.