Прокляття в його тілі

Частина третя. Акіра. Глава двадцять друга

Вони не бачать

Ми із Заком сиділи у повній теплої води ванні. Він обіймав мене ззаду, упершись спиною в борт, тримав руки в мене на животі, а я поклав голову йому на плече і невтішно дивився в стелю. Думки носилися як скажені, і всі вони були про нього. Я навіть трохи сердився на Зака ​​за те, що він шукав мене недостатньо добре, але, звичайно ж, найбільше сердився на самого себе, людину, котра насправді доклала занадто мало зусиль, щоб зустрітися раніше. Два роки. Я проживав їх так спокійно, наче все робив правильно. Запізно я зустрівся з ним. Можливо, краще було б зовсім не зустрічатися знову? Адже разом із радістю мене огорнуло стільки болю, що винести його, здавалося, було просто не під силу.

— Ти злишся, — тихо зауважив Зак, цілуючи мене в скроню. Я здивовано глянув на нього, а він одразу ж відповів на моє німе питання: — Коли ти злишся, в тебе завжди напружується нижня щелепа.

— Дійсно? — спитав я, відразу ж розслабивши її. Й справді.

— І я здогадуюсь, про що ти думаєш. Хіба ти ще не зрозумів? Постійно через щось паришся і лише час гаєш. Звичайно, не мені судити, бо я не знаю, що ти відчуваєш, але ми обидва можемо будь-якої миті втратити одне одного, отже давай спробуємо просто насолоджуватися тим, що с нас є.

Його слова мали сенс, але як важко було боротися з нав'язливими думками. Однак я спробував. Не заради себе, а заради нього, адже Заку справді доводилося терпіти моє невдоволення замість того, щоб добре проводити час.

— Хочу в ліжко, — промовив я трохи примхливим тоном, ніби не знав, як ще досадити своєму хлопцеві. Насправді ж черговий напад  вже хрипів у моїх грудях; у горлі ніби розсипали пісок, що лоскотав геть усе зсередини.

Ми тільки вибралися з води, і я одразу ж кинувся до умивальника, нарешті дозволивши собі вдосталь прокашлятися. Було соромно так голосно й, мабуть, навіть потворно кашляти перед людиною, з якою я спав, але в моїй хворобі, на жаль, нічого прекрасного не було. Зак знав, на що йшов.

Знову гній з кров'ю. Я швидко змив їх; руки тремтіли від хвилювання, щоб квапливо зробити це доти, як Зак безшумно виросте в мене за спиною.

— Може, сходиш до лікаря? — Він накинув мені на плечі рушник.

— Я вже був у нього. Не настільки безвідповідальний.