Прокляття в його тілі

Частина третя. Акіра. Розділ перший

Привиди минулого

Перш ніж я оговтався від страждань і заявився до Дікінса в надії на лікування, мені знадобилося кілька днів, проведених в компанії дешевого пива та паршивого телевізора в самому огидному мотелі. Я знову продав свій скейт, щоб знайти гроші на їжу та житло. Безпросвітно пив, харчувався бургерами та просто дивився в стелю, без кінця згадуючи Зака. Думав про те, як він намагався здерти зі своєї шкіри моє прізвище або вже взагалі звів його, як він знову сердився і зривався. Мій Зак залишився зовсім один, та і я теж. Ми були потрібні один одному, але змушені сидіти на різних кінцях міста й вмирати від самотності. Ми засипали разом не так довго, як хотілося б, але я вже не міг заснути без нього. А може, я просто більше взагалі не міг спати, бо ніяк не в силах був припинити думати про нього та звинувачувати себе? Пригнічений стан вганяв у тугу, від нього я навіть кілька разів подумував повіситися на люстрі чи дверній ручці цього тупорилого номеру, але так і не наважився, плекаючи надію на те, що якимось чудовим чином ще міг знову бути із Заком. Якщо мені вдалося прожити довше за належне, то, можливо,  був сенс й у тому, щоб розпочати лікування? Раніше зайві роки здавались мені безглуздими, але якщо я міг би провести їх із Заком, то ладен був витримати і хіміотерапію, і інші будь-які муки.

Дікінс зустрів мене теплими обіймами. Точно не сподівався побачити мене живим. Він запропонував взяти витрати за моє обстеження на себе, і поки я чекав на результати, зрозумів — даремно прийшов сюди. Знову вирішив усе за Зака. Чи потрібен йому хлопець, який проживе трохи довше? Настав час його відпустити, а це зробити виявилося настільки важко, що аж практично неможливо.

— Хоча, знаєте, — звернувся я до Дікінса, який уважно розглядав результати, — грошей на лікування в мене все одно немає, та й бажання втрачати волосся теж. До того ж і сидіти зі мною нема кому.

— Але ми не можемо знати, як поведеться твій організм. Завжди є сенс розпочати лікування.

Я бачив, як він намагався підбадьорити мене, мабуть, з поваги до мого батька, але більше я його підтримки не потребував.

— Зате я втомився боротися.

Сидячи в цьому кабінеті, я зміг остаточно переконатися, що втратив усе, чим дорожив, і скільки б разів мене не тішили надією на ремісію, в ній не було жодного сенсу. Люди з останньою стадією раку не виліковуються, вони можуть лише провести кілька місяців, а то й років у лікарнях, нормально навіть не поживши час, що їм залишився. Лікування в моєму випадку було марною його тратою. Я ж збирався провести останні дні на самоті. До того ж тепер не дбав про те, що про мене подумає Зак і міг робити все, що тільки заманеться. І почав я з покупки цигарок. Адже вони могли наблизити мою смерть, чи не так? Я дуже на це сподівався. Накласти на себе руки прямим способом не було бажання, бо всередині, як і раніше, теплилася надія побачити Зака, котрий скаже, що готовий дозволити мені померти у нього на руках. Іноді я підходив до його будинку та, ховаючись, спостерігав за тим, як там горіло світло. Він, напевно, пробачив брата, поки жив ненавистю до мене. Це було украй несправедливо, як на мене. І все-таки відтепер я був йому ніким, щоб ображатися чи злитися.