Прокляття в його тілі

Частина третя. Акіра. Глава п'ятнадцята

Життя на волі

Наступні дні все більше ставали подібними до пекла. Мене вже нічого не цікавило, крім того, щоб якнайшвидше позбутися цих страждань. Перестав намагатися написати Заку, в пориві гніву роздер журнал, котрий мені дав Акіра, і ладен був вбити його самого, аби тільки перестав мучити мене. Блював по кілька разів на день; рак, здавалося, сміявся з мене, постійно змушуючи кашляти, від чого тіло боліло ще сильніше. Я хотів би не рухатися, але змушений був постійно спльовувати кров і мокротиння. Акіра на той час вже повернувся до звичних усмішці та запалу в чорних очах, але мене це більше не хвилювало. Я не радів за нього й перестав цікавитись справами банди. Декілька разів навіть справді брав до рук ніж, подумував замахнутися на Акіру, але натомість щоразу намагався розпороти собі живіт, чим тільки забезпечив ще більш пильний нагляд цього навіженого.

Все це пекло поступово вщухло через два тижні справжніх тортур з боку мого приниженого організму. Нарешті перестало нудити, потроху почав повертатися апетит і більше не знобило, я знову почав цікавитися чимось, окрім бажання засадити в себе голку чи ніж. Дізнався, що Дан знайшов кожного з тих виродків, які змучили Філла, і «Червоний хрест» поквиталися із ними. Але мені все ще було паршиво, від чого я, як і раніше, почував себе неповноцінним без того блаженства, котре мені дарував героїн.

— Виглядаєш краще, — зауважив Акіра, вкотре пильно спостерігаючи за тим, як я голився.

Останні кілька разів він голив мене сам, переживав, що вскрию собі горлянку. І тільки поступово почав довіряти мені гострі предмети в будинку, та й я позбувся бажання накласти на себе руки. Але мені все ще здавалося, ніби я збожеволів, причому настільки, що остаточно перестав розуміти, що взагалі відбувалося. Втомився дивитися на квартиру Акіри, втомився бачити щодня його обличчя та засипати прикутим до ліжка. Нехай я й почав поводитися спокійніше, але він, як і раніше, не довіряв мені ті пристьобував.

— Якщо це можна назвати «краще», — кинув я, як і раніше, намагаючись не дивитися у відображення.

Схуд, до речі, настільки, що, здавалося, навіть м'язів не лишилося. Скільки б Акіра не годував мене, ніякого толку не було. На щастя, шкіра стала виглядати не такою сірою, якась подібність виразок зійшла з рук, і тепер я міг спокійно видихнути від думки, що мені справді ставало ліпше.