Прокляття в його тілі

Частина друга. Зак. Розділ перший

Пекло починається там, де закінчується людяність

Це повинно було статися. Незважаючи на свою безвідповідальність, рано чи пізно поліція мала упіймати мене. І на відміну від свого друга, про якого мені навіть вам розповісти нічого, я не чинив опір. Поліція вистежила нас його слідами, знайшла в будинку героїн, мет та кокаїн. Він усе заперечував, а я у всьому зізнався. Чому, спитаєте ви? Та тому, що незважаючи на те, як сильно мені хотілося жити, я гадки не мав, що робити із таким життям. Сидіти на знеболювальному не таке вже й веселе заняття, як виявилося. Мені вже попросту не було чого втрачати. Спершу навіть злякався, подумавши, що ображена Джейд здала мене копам, але коли виявилося, що ця справа не має жодного відношення до смерті Джона Андерсона, значно полегшало.

Коли на мене одягли наручники і штовхнули до машини, мені було абсолютно начхати, що відбудеться далі. Стало абсолютно байдуже моє прокляте життя, позбавлене усілякого сенсу.

Знаєте, не так цікаво все те, що відбувалося у відділку та в чомусь на кшталт суду, де мені швидесенько дали термін, як те, що мені призначили термін у п'ять років. Тоді я лише посміхнувся в обличчя правосуддю. Треба ж, врешті-решт поллі* почали виконувати свою роботу.

Ви, певно, вирішите, начебто злощасний рак нарешті міг послужити мені й позбавити ув'язнення? Може, й міг би, але я йому не дозволив. Справа в тім, що не було жодного документа, який підтверджував мою хворобу, а отже, довелося б заморочитися з адвокатом та пошуком доказів, чого робити зовсім не хотілося. Нехай усе буде як буде, хоч помру не в нудьги смертної.

Мені дістався не найприємніший коп, хоч тоді я вже встиг зрозуміти, що ніхто з них приємним не був. Він видав мені зелений одяг і з жовчною усмішкою оглянув з ніг до голови:

— Тобі там не дадуть занудьгувати.

Тільки натягнувши форму ув'язненого, я зміг зрозуміти, що взагалі зі мною сталося. Так ось до чого мене довела моя хвора голова, що злетіла з котушок на тлі страху померти? Ні. Ні і ще раз ні, хай йому грець! Апатія миттю пройшла, варто було тільки усвідомити, що ця пригода затягнеться зовсім не на одну ніч. Закортіло заволати, щоб цей кретин пожалів мене, але ж він тільки позловтішається. Бажання харкнути йому прямо в його погану пику почало зростати.

І поки він вів мене до камери, усі мої думки були лише про те, як себе треба подати у цьому злощасному місці. З кожним днем ​​тіло ставало дедалі слабкішим, і до всього іншого я втратив свої ліки, тому, напевно, просто через кілька днів остаточно злечу з котушок та повішуся прямо в камері. Так, я припускав, що саме так все і закінчиться.