Прокляття в його тілі

Частина перша. Сем. Розділ чотирнадцятий

Врешті-решт, ніщо не має сенсу

Життя на знеболюючих стало для мене справжнім порятунком. Найменший приступ — і я одразу ж хапався за упаковку, заглушаючи свої страждання. Рецепт, виписаний Дікінсоном, на жаль, був не вічний, проте ще деякий час міг послужити, а там мені вже й не знадобляться жодні пігулки.

Я, як ви вже зрозуміли, торгував наркотиками, щоб мати можливість оплатити власну дозу залежності. Не те щоб я отримував якийсь кайф від цього препарату, мені просто подобалося, коли біль слабшав, коли я ставав більш живим, коли міг схопити скейт і помчати на майданчик. Не на той, де збиралися мої колишні друзі, а на покинутий, де мене ніхто не побачить.

Рано-вранці, коли сонце тільки-но прокидалося, я випивав ліки та мчав надвір; біг стрімголов, не помічаючи нічого і нікого. Біг давався вкрай важко, це й служило нагадуванням про те, що знеболювальне не в змозі зцілити мене, проте я радів і тому, що мав.

Мені було добре. Щоправда, рівно доти, доки не згадував майбутні Олімпійські ігри або чергове змагання, про яке так усі і тріпалися у скейтерській спільноті. Звісно, я досі перебував у ній, хоч і настав час перестати мозолити собі очі нездійсненною мрією. Тепер мій легендарний «Інді 900» я виконував лише для одного свого глядача і найвідданішого фаната — самого себе. Та знали б ви, до чого ж паршиво у відповідь чути лише гнітючу тишу. Я був, щоб його, справжнісінькою зіркою! Вони всі любили мене! Я задихався без їхньої підтримки, відчував себе нікчемою, наче все моє життя пройшло нанівець. Стільки років щосили дерся вгору, щоб це ні до чого не привело. Ось вона — іронія життя: як би високо ти не забрався на Олімп, все одно здохнеш разом з усіма, разом із найбезталаннішою людиною у світі. І що ж на тому світі чекає на нас усіх? Чи погладять мене по голові за мої досягнення у спорті? Сумніваюсь.

Я заплутався, остаточно та безповоротно заплутався, не розуміючи, що взагалі в цьому житті мало сенс. Здавалося, абсолютно все безглуздо.

Мене накривала апатія, накривала депресія. Я помстився за Сема, але це не допомогло, і від смерті Джона Андерсона мені легше не стало. Настільки все почало пригнічувати, що довелося навіть відкласти геть думку про помсту цієй триклятій банді. Ніщо не поверне мені Сема, ніщо не поверне мене до колишнього життя.

Мені потрібен був новий сенс життя, але я ніяк не міг знайти його. Та й чи хотів взагалі? Нічого в мене не залишилося, можна просто продовжувати кататися кожен день та заробляти на пігулки. От і все. Ось такі вони останні дні висхідної зірки скейтбордингу.