Прокляття в його тілі

Частина перша. Сем. Розділ другий

Чужі герої не вмирають

Рак загнав мене у кут страху, погрузив у безодню ненависті до себе та свого життя. Два місяці — це шістдесят один день, чи, може, я дотягну до сімдесяти, або взагалі проживу п'ятдесят чотири дні? Мені було цікаво та водночас із тим лячно. Більше лячно, звісно. У такі моменти в фільмах люди складают лист бажань та розпочинають гру під назвою «виконай свої мрії перед тим, як здохнеш», начебто це має бодай якийсь сенс. Усі твої мрії перетворяться на прах, коли ти лежатимеш на смертному одрі та корчитимешся у муках, бажаючи тільки одного — якомога скоріше припинити ці страждання. Ось чому я розпрощався з усім, що любив, та прийняв єдине вірне рішення — напитися.

Зазвичай я пив холодне пиво, але тим вечором мій знайомий, що працював барменом у паршивому закладі, куди пускали навіть тих, кому за всіма зовнішніми ознаками не було ще вісімнадцяти, люб'язно віддав мені три пляшки портвейну, коли дізнався, що саме я збирався «святкувати». Хоча, смію припустити, ненароком кинута мною фраза «я скоро здохну, дай напитися, га» усього лиш послужила для нього приводом підзаробити. У співчуваючому погляді я не мав потреби, тому, розплатившись останніми грошима, котрі зміг знайти у себе в кишенях, одразу забрав пляшки й попрямував до пристані. Раніше мені подобався нічний бриз, шум та вигляд океану, яким можна було милуватися хоч до самого світанку. Відтепер ж він здавався передсмертними звуками, гнітючою ностальгією, яка усього за декілька секунд наринула на мене величезною хвилею. Улюблені звуки та запахи повертали туди, куди повернутися більше не вдасться.

Із злістю відкрив пляшку й став жадібно ковтати її вміст, точно нічого в мене більше не залишилося, окрім цього гіркого пійла.

Я мріяв навчитися кататися ще й на серфі, адже це має бути так само легко, як і триматися на скейті, чи не правда? Тож чому б не спробувати, якщо часу попереду залишилося зовсім небагато? На мить серйозно задумався, а після відхрестився від цієї витівки. Не вистачало ще почати міркувати наче якась дурепа з ідіотського підліткового фільму. Може, найкращим рішенням взагалі буде просто втопитися, щоб не томитися в очікуванні? Ні, бо я до сих пір плекав надію, що все обійдеться. До чого ж це безглуздо, коли навіть лікуватися вже немає сенсу.

— Джею!

Я обернувся на невпевнений вигук та побачив невисоке хлопчисько з ластовиння на обличчі. Він махав рукою так жваво, наче ми були старими друзями, котрі не бачилися кілька років. Його рот у занадто широкій усмішці прагнув ось-ось розтягтися від вуха до вуха. То Сем. Настирливий однокласник-невдаха-кореєць, до якого я від чогось мав виключно теплі почуття, ніби він мій недолугий молодший брат. Ми ніколи не були близькі, але, впевнений, він відчував до мене те саме. Я захищав його від хуліганів, а він допомагав мені з уроками. Розмовляли ми мало, та й поза школою нікуди не ходили разом, але я завжди був радий бачити його, коли він при кожній нашій зустрічі махав мені рукою й занадто широко посміхався. Якби у моєму житті було більше таких людей, то, може, я к сімнадцяти рокам не втратив би віру в них.