Прокляття в його тілі

Частина третя. Акіра. Розділ другий

У темряві нового світу не бачно світла

Джон Андерсон привів мене до якоїсь занедбаної будівлі. По дорозі до неї він зателефонував тому самому ватажку зграї й назвав йому моє ім'я; той підійшов до місця зустрічі майже водночас із нами. Я очікував побачити якогось величезного мужика, схожого на Роджера, але переді мною з'явився худорлявий, короткострижений, майже лисий, хлопець з начебто прозорим волоссям і у спортивному костюмі. Він був трохи вищий за мене, і на його худому обличчі, де шкіра обтягувала череп, красувався довгастий шрам. Очі в нього були колкі, але, на подив, не злі.

— Олександре, — по-котячому простяг він й, діставши руку з кишені, простягнув її мені. Я відповідати взаємністю не став, на що він вишкірився та знизав плечима, — а я ж прийшов з миром.

— Дивовижно.

— Хотів вибачитися за своїх хлопців, — сказав він з неприємною усмішкою, від якої слід було чекати каврзу. Він тим часом своїм виразним акцентом, у якому надто чітка буква «р» різала слух, продовжував говорити: — Треба визнати, спочатку хотілося розпороти тобі кишки, але Джон відговорив мене. І тоді я зрозумів чому: ось так взяти пістолет та піти на вбивство людини? Подібну сміливість я бачив лише у себе на батьківщині. Мене це захоплює, проте не думай, що ти мені сподобався.

— Давай ближче до справи.

— Яка зухвалість, — залився він сміхом, — тобі, бачу, життя не дороге?

— Не дороге, — сухо підтвердив я, зустрівшись поглядом із сірими очима навпроти. Вони вивчаючи та занадто пристально дивилися на мене у відповідь.

— Мені подобається, — він зробив до мене широкий крок. Я ж непохитно залишився стояти на місці: — тих виродків я вигнав. Ми не вбивці.

— Усіх, крім одного.

— Знаєш, що вони сказали, як повернулися?
Один з них жбурнув мені під ноги зуб твого друга та запевнив, що вони розібралися із ним, а Джон єдиний нічого не робив. Ось чому він все ще тут. І ти, до речі, маєш бути вдячний йому за те, що я не знайшов тебе тоді.

— Чого ви обидва хочете від мене?

— Він досі не зрозумів, — ватажок банди засміявся й подивився на Джона Андерсона, той здавлено посміявся слідом за ним. Я ж весь напружився, але не вдав, що розхвилювався. Як би сильно не було начхати на власну долю, а болісно вмирати бажання не виникло. — Я хочу, щоб така безбашенна людина була серед нас. Мені не потрібна купка наглухо відбитих щурів, мені потрібні такі люди, як ти, Олександре.