Прокляття в його тілі

Частина друга. Зак. Розділ четвертий

Народження нового відбувається лише тоді, коли перед цим гине щось старе

Я знову залишився наодинці з Роджером у нашій камері. Чесно кажучи, незважаючи на мою гордість та прагнення залишитися недоторканим, вночі увесь колишній запал вщух, і я здався. Відвернувся обличчям до стінки, підтиснув ноги й заплакав. Мабуть, Бог там нагорі почув мене й залишив у спокої. Напевно, навіть Роджер не хотів ґвалтувати когось, хто ревів, наче дитя мале.

На ранок мені стало так соромно, що насамперед я щосили врізав кулаком по стіні, щоб хоч якось покарати себе за те, що дав слабину. Зап'ястя занило настільки сильно, що з грудей вирвався болісний стогін.

— Тупа ти скотино, — сонним голосом Роджер прохрипів й штовхнув ногою своє ліжко, давши зрозуміти, що наступним буде моє обличчя, — дай поспати, наволоч.

— Нахрін пішов.

— Повтори!

Він зіскочив з ліжка так швидко, ніби щойно зовсім не вмирав від бажання поспати. Схопив мене за шкірку і вдарив б, якби наглядач не застукав палицею об прути.

І хоч моє прізвисько «принцеса» змінилося на «підор», що тут означало: «будь-який бажаючий може з ним порозважитися», мені все ж таки поки що не перепадало від цих відморозків.

Того ранку Зак добровільно сів за столик, за яким вже звично сиділи я, Роджер та ще кілька його друзів. Мені ж сидіти та їсти було так важко, що я майже ладен був відмовитися від сніданку. Та й тільки цього ранку зумів помітити, що багато хто з ув'язнених завжди ходив одними й тими ж компаніями, і, як правило, компанії їх формувалися за кольором шкіри або національністю. Чи не означало це, що й нам із Заком слід приєднатися до однієї з них? Мав бути, зрештою, бодай якийсь вихід. Адже ми не єдині вродливі хлопці тут, то ж чому тоді тим іншим виродкам так сильно пощастило? Хоча, скоріш за все, вони просто, як і Зак, були чиїмись підстилками. Тут зручно завести так званого бойфренда та заручитися його охороною. Я мимоволі пропустив думку, що хотів би стати Заковим хлопцем, тільки це зовсім не вигідно. І, незважаючи на те, що в мене з Роджером так нічого й не було, більшість стала вважати нас бойфрендами.

— Важко їсти? — він хмикнув, дивлячись на мене своїми маленькими поросячими очима. Колір у них був такий бляклий та нерозбірливий, що навіть дивитися у ці страшні очі не хотілося. Гадаю, Роджер насправді не був такий потворний, яким я бачив його.