Прокляття в його тілі

Частина друга. Зак. Розділ вісімнадцятий

Скелети у шафі родини Герра

Відтепер ми були по-справжньому вільні. Усередині з'явилося дивне, поки що незвідане почуття, і воно мені, безперечно, подобалося. Наче адреналін змішався з серотоніном. Я знову втратив дах над головою й опинився на вулиці, але тепер не один. При мені, як і тоді, не було нічого, окрім дошки. Однак тепер я був цьому до певної міри навіть радий. У Заковій компанії ​​можна було ділити їжу з безпритульними та ночувати на вулиці, не відчуваючи себе повним покидьком. Це лише забавна пригода наостанок.

— Ти взяв скейт? Серйозно? — Він розсміявся.

— Не їй ж його лишати.

Зак, здавалося, відчував те саме, що й я. Ми обидва не хотіли опинитися на вулиці, але й не могли заперечувати того, що легкість свободи була, безперечно, прекрасною.

— І куди ми підемо? — спитав я, крокуючи геть від будинку чергової дівчини, яка тепер залишилася в минулому і з радістю станцює на моїй могилі.

— Вибору немає. До моїх батьків.

— Ну, хоч не до твоєї дівчини.

— Дженніфер цього точно не прийме, — Зак посміхнувся, — і так, я пам'ятаю, що тепер моя черга. Як тільки вирішимо питання з житлом, одразу ж порву із нею.

Батьки Зака ​​жили у кількох районах звідси.

То був невеликий затишний будинок, яких в нашому місті навалом. Нічого особливого, але я відразу ж полюбив його — місце, де Зак провів своє дитинство. І до чого ж не терпілося побачити його батьків — людей, що народили та виховали найкращу людину в моєму житті.

У вікнах вже не горіло світло, тому Зак з кілька хвилин наполегливо дзвонив у дверний дзвінок, поки нам не відкрила темноволоса жінка з гострими вилицями й такими ж красивими губами, як у Зака. Його мати виглядала зовсім не так, як моя: доглянута, і що явно торкається алкоголю тільки на свята, — а головне — з шалено добрими очима. У грудях защеміло від її вигляду й від того, як вона розплакалася, побачивши сина. Мені довелося опустити голову, щоб не дивитися на їхнє возз'єднання та не почати заздрити.

— Любий! Це Зак! — дзвінко крикнула вона, очевидно, покликавши чоловіка.

Я відчув себе зайвим, вони мене ніби й не помічали зовсім. Неволею згадалася моя недолуга матуся, котра навіть не цікавилася тим, де її син і чи живий він взагалі.