Прокляття в його тілі

Частина друга. Зак. Розділ десятий

Від каяття до кохання

Втомлені після вечірньої роботи ми розійшлися по камерах. Роджер завалився на своє ліжко й відразу ж відключився, захропівши так сильно, що мені захотілося накрити його подушкою та придушити. Я ж тим часом до того погано почувався, що було вирішив, ніби точно помру цієї ночі. Де тиждень, там і смерть, чи не так? Старий Дікінс назвав приблизну кількість моїх днів. Це, треба визнати, лякало. Задихаючись та хапаючись за груди, я, здавалося, побачив темряву, і справа була геть не у відключеному скрізь світлі. Це була інша темрява — незрозуміла й зловісна. Вона з'явилася усього на кілька секунд, але за цей мізерний час я встиг подумати, що канув у ту саму темряву, з якої люди вибратися ніколи не зможуть. Повітря в легенях ніби закінчилося, і груди більше не боліли. Нічого не боліло, наче я й справді помер, а потім... біль повернувся. Я застогнав й повернувся набік. Надіявся, що це врятує мене, але толку ніякого не було. Не знайдеться пози та місця, де стало б легше. Але я відчайдушно намагався полегшити свої муки. Зліз із ліжка та ліг на холодну підлогу. Думав, що прохолода допоможе позбутися жару у всьому тілі, але, як і очікувалося, це також не допомогло.

Я був у повній впевненості, що саме так виглядає смерть, що всього ломить, що тіло залишають останні сили, а всім довкола немає до тебе жодної справи.

— Наркоман, чи що?

Почулося із сусідньої камери. Мабуть, комусь було кумедно спостерігати за тим, як мене мало не викручувало навиворіт.

— Так, його ж посадили за наркоту.

— Точно.

На цьому їхній пересічний діалог закінчився, а я так і продовжив захлинатися слиною від кашлю доти, доки не привернув увагу наглядача. Він відвів мене в медпункт, де я з останніх сил звалився на ліжко і відразу втратив свідомість, плекаючи надію нарешті померти. Раніше, коли я думав, що мій час настав, то мріяв побачити обличчя своєї матері, зазирнути в її черстві, пропиті очі та знайти в них хоч щось любляче, але цього разу я тільки і встиг, що згадати Зака. Не хотів, щоб він прокинувся та побачив мене таким, щоб узагалі дізнався про те, що мене повели до лікаря.

Мені невідомо, скільки часу пройшло з того часу, як я відключився, але коли розліпив очі та побачив перед собою медбрата, за вікном, як і раніше, було темно. Він дивився на мене з батьківським осудом, ніби я зробив щось дуже погане та дуже безвідповідальне.