Прокляття в його тілі

Частина третя. Акіра. Глава двадцять третя

Між землею та небом

Я не розумів, чому венозні плями то з'являлися, то зникали. Порядком навіть почав звикати до них, приймаючи як належне. Проте боявся одного, щоб вони не з'явилися на обличчі. Рак і так спотворив його, висмоктавши з мене все, що тільки можна. Незважаючи на те, що я завжди був щуплим та жилистим, тепер був схожий на скелет, обтягнутий сухою шкірою.

Найстрашнішим страхам завжди судилося здійснитися, чи не так? Зак підвів мене до умивальника, щоб я почистив зуби та вмився. Я вперше за довгий час наважився подивитись у дзеркало й побачив на скроні те, чого боявся найбільше.

— Ні...

— Що таке?

Я тицьнув пальцем у блідий слід, але Зак знову вдав, ніби нічого не помітив.

— Припини поводитися так, Заку!

З того часу, як я перестав залишати будинок, минуло шість днів, і Зак з Мією вже встигли наслухатися маячні про моє гниття. Вони навіть спробували переконати мене в тому, що все це не більше, ніж плід моєї уяви. Але я скоріше повірю в те, що мені марився сам Зак, ніж це.

— Якби ти гнив зсередини, то й тижня не простяг би. Давай покличемо психотерапевта? Ти ж так збожеволієш.

— Відвали, — хрипнув я, увімкнувши воду в крані й бризнувши нею собі в обличчя.

— Ти знову робиш це. Знову живеш у страху, коли можеш насолоджуватися життям. Якось ти вже зіпсував собі все, а зараз останній тиждень тільки й робиш, що говориш про смерть. Ти прожив вже тиждень, розумієш? Невпинно п'єш ліки та продовжуєш жити. Розумієш це?

— Подивився б я тебе на моєму місці.

Я прокашлявся і сполоснув рота. Зак обійняв мене ззаду, притискаючись обличчям до моєї потилиці. Коли він так робив, зовсім не виходило злитися. Та й чистісінька правда це, що в тузі немає жодного сенсу. Хіба хотів я свої останні дні провести у вічних стражданнях та муках? Звісно ж, ні. Я повинен взяти себе в руки і не псувати життя всім. Але це саме те, якою людиною я був.

— Знаєш, я ніколи не мав відчуття, що проживу до старості. Можливо, років до тридцяти п'яти? Друзі весь час казали, що я дуже часто ганяю на скейті по проїжджій частині, і одного разу мене на смерть зіб'є машина, але я не боявся їхніх слів. Напевно, навіть готовий був безглуздо померти заради адреналіну. Але тільки не так. Я просто... — підвівши голову, рішуче глянув у дзеркало. В ньому відбивались ми із Заком. Він також дивився на нас. І зазираючи у його сумні очі, мені стало так тужливо, що до хворого горла підібрався ком. І чому весь цей тиждень я не замислювався над тим, як важко було Заку? Як важко було Мієюї? Будучи тим ще засранцем, я навіть майже часу з ними не проводив, нескінченно злившись та піклуючись лише про те, яким виродком став. Дивився на Зака ​​і бачив не його, а той свій непробачний вчинок, скоєний два роки тому. Вони намагалися скрасити мої останні дні, а я тільки все псував.