Прокляття в його тілі

Частина друга. Зак. Розділ п'ятий

Все або нічого

— Алексе!

Пролунав чийсь голос. Незнайомий, але все ж таки частина мене посподівалася, що це Зак втік від Бика, інша ж злякалася, що Роджер прийшов узяти те, що не отримав та по праву вважав своїм. Але то виявився хтось, чийого імені я поки що не знав. Сивий чоловʼяга з досить приємними рисами обличчя, шрамом біля скроні і горбатим носом. Він виглядав, ніби доктор наук, аж ніяк не ув'язнений.

— Тебе ж так звати?

— Так, — я насторожився, але одразу відповів. Він не назвав мене шльондрою, принцесою або іншим бридким прізвиськом, котре я тут отримав, тож це трохи дало мені надії, що він не кретин.

— Мене звуть Ендрюс. Бачу, ти хоробрий малий, тож я хотів би дати тобі одну пораду.

— Стати чиєюсь сучкою? Ні, дякую.

— Для цього ти надто гордий, чи не так?

Я вже більш зацікавлено подивився на нього, і старий поквапився вгамувати мою цікавість:

— Тобі необхідно приєднатися до когось, інакше довго не протягнеш. Поки що в тебе немає ніякої репутації, тому зароби її.

— Чого б це вам поради мені роздавати?

— Тринадцять років тому я був таким самим, як і ти.

Ендрюс сидів тут тринадцять років, але мені, як і раніше, здавалося, що він помилково днями потрапив сюди. Зазирнув у його розважливі очі й подумав, що поки цей стариган не загрожував, я міг послухати його.

— Вродливим хлопцям на кшталт тебе простіше одразу стати «підорами» та отримувати бонуси від усіх, хто спатиме з ними. Але якщо ти такий гордий, то приєднайся до когось. Напевно, ти вже помітив, що тут усі спілкуються, — він зобразив лапки, — зі своїми. Можеш піти до білих. Свого часу я тільки завдяки їм і вижив. Задиристим таким був, що решті не терпілося мене придушити.

Ендрюс з ностальгією в очах усміхнувся, а я лише вкотре подумав про те, що він геть не був схожим на шибеника.

— І як я можу отримати їхню довіру?

— Тебе ж вже опустили інші білі?

Він запитав про це так безцеремонно та повсякденно, що навіть я вирішив, ніби нічого жахливого зі мною не трапилося, проте за мить мене знову мало не знудило. Тіло, як і раніше, віддавало пекельним болем; я до сих пір щоразу не міг нормально ковтати довбану слину, а цей хрін старий зовсім знецінив пережите мною. Тоді я не знав, що свого часу він пережив тут речі набагато гірші. Правда, мені здавалося, що гірше нічого й бути не може.