Прокляття в його тілі

Частина перша. Сем. Розділ сьомий

Орлине крило у долонях

Сем снився мені наступні дві ночі, які я провів у лікарні. То він усміхався, і ми обидва були в раю, то звинувачував у тому, що я не встиг його урятувати. В обох випадках я прокидався облитий холодним потом, а потім не міг заснути ще близько двох-трьох годин. Життя без нього виявилося ще болючішим, ніж можна було собі уявити.

На його похороні я був сам не свій. Стояти в колі невтішних родичів — справжнє випробування. Вони, може, нічого й не казали, але це ніяк не позбавляло абсолютної впевненості в тому, що всі вони, без винятку, звинувачували мене. Мабуть, так мені здавалося саме через те, що я сам вважав себе винним. Сем не повинен був вмирати таким молодим, не повинен був вмирати раніше за мене, щоб його! Це я був смертельно хворий і це моїх днів залишилося майже нічого. Моїх, не його. Смерть почала лякати ще сильніше: вона була абсолютно безконтрольна та нещадна. Людина, котра вчора плакала на моєму плечі, бо не хотіла відпускати мене, померла наступного ж дня, не давши навіть звикнути до думки, що більше його не буде поруч. Жаль — найнеприємніше, що можна відчути після смерті близької людини, і я виявився сповнений жалю. Соромно було дивитися на нього. Соромно й лячно, бо я відчув себе справжнісіньким слабаком, який взагалі радше б не приходив сюди. Але прийшов лише тому, що знав — Сем обов'язково з'явився б на мій похорон.

Його мати, як виявилося, насправді повна протилежність моїй мамці. Вона підійшла до труни і поцілувала холодний лоб сина, а я тільки голосно проковтнув ком, усвідомивши, що був наступним, хто повинен наважитись поглянути смерті у вічі крізь незворушний та назавжди спокійний Семовий вираз обличчя.

Нерішуче зробив крок уперед, за ним ще один, та й нарешті підійшов до труни. Сема добре загримували: він виглядав так, як міг би виглядати на нашому випускному чи своєму весіллі. Ніяких слідів бійки, ніби його голову не роздробили, а все те криваве місиво виявилося лише моїм нічним кошмаром.

— Пробач, — я заплющив очі і також поцілував його у лоба, що, мабуть, було зайвим. Мій голос звучав тихо — набагато тихіше, ніж звичайно — він тремтів так сильно, наче ось-ось здригнеться та зірветься. Я був на межі, щоб заплакати, однак це зовсім не те, що можна собі дозволити у такому людному місці.

Раніше б знехтував доторкнутися до трупа, але ж я вже казав, що того дня був сам не свій.