Прокляття в його тілі

Частина перша. Сем. Розділ п'ятий

Кінець

Розійшлися ми рано-вранці, коли тільки-но почало світати. Я проводив Сема додому, бо він неймовірно боявся місцевих бандитів, про яких все більше поширювалися чутки. Сем ніби дівчисько, яке народилося в тілі хлопця, та й якби він справді був іншої статі, я б, можливо, навіть й закохався.

І ось я знову залишився наодинці із собою, спльовуючи кров недалеко від будинку свого кращого друга. Щоразу, як разом із кашлем сочилася ця огидна червона рідина, я все більше усвідомлював — дива не трапиться і смерть невгамовно наближається. Не подобалося мені також і дні рахувати, усвідомлюючи при цьому, що першою цифрою вже цілком могла бути четвірка.

Хотілося б знати, чого саме вимагала безсердечна доля, але вона знову зіткнула мене чолом із тим самим нодоумком, що залицявся до моєї колишньої. Я навіть зміг пригадати, що його звали Білл. Такий він височенний тип, котрий, мабуть, ходив до зали по п'ять разів на тиждень, але щось погано нарощував м'язи. Мабуть, і тут халтурив, як і у всьому іншому. Я таких людей не любив та не мав до них жодної поваги. Він же, судячи з усього, таких, як я, просто на дух не переносив; дивився він на мене таким розлюченим поглядом, ніби був лютим биком, який ось-ось розбіжиться та штовхне мене своїми тупими рогами. І мені, як справжньому матадорові, залишалося тільки дражнити його.

— І як це — доношувати за мною?

У своє виправдання скажу, що я завжди ненавидів цю нісенітницю про колишніх, мовляв, дівчина чи хлопець вже використані, і почати з кимось зустрічатися подібно до того, щоб доїдати за іншим яблуко. Але, кажуть, недалеких людей це дуже дратує. Що ж, схоже, це не міф, бо Біллі сильно розгнівався й без роздумів кинувся на мене з кулаками. Він опинився надто близько, по носу різко вдарив запах перегару, і все одразу стало на свої місця. І знову я, людина, котра й стометрівку пробігти більше не могла, змушена була махати кулаками та мучити нещасний організм, а все тому, що вважала мало не своїм обов'язком ставити на місце таких придурків, як Білл.

Я добре знав, що знову надеру йому дупу, адже в бійці головна зовсім не мускулатура. І все йшло просто чудово до тих пір, поки він не заїхав мені ліктем по ребрах, через що я одразу ж закашлявся і харкнув кров'ю. Білл переможно заволав, а мені так і захотілося разом із кров'ю виплюнути йому у пику, що то не його заслуга. Це що ж виходить? Він вийде переможцем завдяки моїй нікчемній хворобі? Та нізащо! Я доклав усіх зусиль, щоб врізати по його задоволеній харі, а потім ще з кілька разів приклав головою о найближчу стіну. І знаєте, мені було абсолютно начхати, якщо він раптом помре; я був надто розлючений через те, що більше не міг нормально функціонувати. Злість засліпила, і все, що чулося, так це власний внутрішній голос, через який сяк-так прорвалися шепелящі крики Білла. Він благав мене зупинитися. Мабуть, злякався, що ось-ось помре, а мені що до того? Я жив із цим страхом. Саме тому й зупинився. Розумів, як це, тому й пожалів.