Прокляття в його тілі

Частина перша. Сем. Розділ дванадцятий

Та якщо вже пізно

На ранок, як завжди зі мною це і бувало після емоційних потрясінь, я знаходив себе вчорашнього повним кретином. Заснути біля могильної плити з думками про те, що тіло, яке гниє під землею, все ще було Семом? Серйозно? Це лише кістки, а мій Сем знаходився вже десь дуже далеко. Мені час вже було відпустити його і разом із цим припинити бути жалюгідною подобою справжнього чоловіка. Я помстився за нього, відправив покидька Джона Андерсона на той світ і більше не хотів плакати за покійним найкращим другом. Залишатися мужнім — найкраще, що я міг зробити у будь-якій важкій ситуації.

Якось життя вирішило, що може знущатися з мене на повну, а я у відповідь просто зламаюся під натиском проблем? Та ніфіга подібного. Не було в цьому світі нічого, що зламало б мене.

З цією впевненістю я підвівся з сирої землі та, навіть не глянувши на могилу, пішов геть. Гадки не мав, звідки в мене взялося стільки сил, може, Сем й справді спускався цієї ночі та обіймав мене доти, доки я не прокинувся.

Я блукав уздовж цвинтаря і відчував його присутність. Очевидно, просто збожеволів. Голодний, з пом'ятим обличчям й таким самим одягом, зі скуйовдженим волоссям йшов і йшов, куди очі дивляться. Одна жінка в дорогій діловій сукні навіть шарахнулася мене, на що я вишкірився і різко сіпнувся в її бік — вона одразу ж дала деру. Рано-вранці брудний хлопець міг здатися справжнім виродком з пекла, навіть якщо обличчя його було досить привабливим. Втім, якби я побачив себе у дзеркалі, то нізащо не впізнав. Я завжди знав, що був досить вродливим, мені подобалося власне обличчя, м'які риси та запалі щоки, але зараз вони впали настільки, що навіть лякали; синці під очима забарвилися у хворобливий жовто-коричневий колір, а волосся настільки висохло, що стало схоже на дешеву перуку. Мені конче необхідно було відпочити від власного життя, тільки зробити це просто неможливо. Я навіть пропустив думку про самогубство, але, на величезне щастя або на величезне нещастя, суїцидальними нахилами ніколи не страждав, а тому й миттєво відкинув цю ідею якнайдалі. Мені хотілося ще пожити, нехай і недовго. І звідкіля  взагалі взялася ця жага до життя?

Мені подобалося моє рідне місто. Рано-вранці він був особливо чарівним. Пекарні тільки-но відкривалися, розносячи вузькими вулицями аромат свіжої випічки, а океан особливо сильно віддавав характерним солоним запахом. Раніше я просто кидав свій скейт на піску та біг до холодної води. Мені було добре, і я думав, що так триватиме завжди. Наразі ж довелося через силу змусити себе підійти до берега. Океан навпроти виявився надто великим джерелом ностальгії, а все тому, що до поставленого смертельного діагнозу я ніколи не ходив до нього в погані часи. Вода нагадувала лише про найкраще. А тепер я все зіпсував.