Прокляття в його тілі

Частина перша. Сем. Розділ тринадцятий

Те, заради чого варто жити

То був четвер. Щочетверга проводилися так звані турніри. Ми збиралися на майданчику, виганяли геть усіх роззяв та простих перехожих, а потім влаштовували заїзди. Ми були лише підлітками з нездійсненною мрією, адже якщо відкинути нашу віру у світле майбутнє, то можна було сміливо прийняти той факт, що ми мали бути геніями, щоб повернути цьому світові любов до справжнього скейтбордингу та зробити його серйозним видом спорту. Обзавестися дошкою й навчитися робити пару хитромудрих трюків — це не скейтбординг, хай йому грець.

І в мене все ще був шанс запам'ятатися не як «той хлопець, що здох від раку легень у сімнадцять років», а як «той неймовірно талановитий хлопець, що здох від раку легень у сімнадцять років». Усіх моїх перемог тепер здавалося замало для цього. Тому ввечері я помчав до призначеного місця. Нічого не змінилося — там, як і раніше, юрмилась купа скейтерів та їхніх подружок. Серед них я побачив й Роба, того самого колишнього хлопця Джейд, котрий досі на дух мене не переносив.

Кірк, мій добрий знайомий, помітив мене першим, він штовхнув у плече Майка, і вони разом підбігли до мене.

— Ми думали, що ти зав'язав. Прийшов подивитися?

— Ні, хочу взяти участь.

— Але всі пари вже розбиті.

— Невже не знайдеться місця для короля?

Я гордо посміхнувся й обійшов їх з таким виглядом, наче кращого за мене в цьому світі нікого не було. Хоча... кого дурити? Всі вони чудово знали, що й у підмітки мені не годилися. Це був мій єдиний вихід, щоб не вдарити обличчям у бруд, адже було чудово помітно, наскільки кепсько я став виглядати. Впевнений, усі вони розуміли, що я помирав.

Серед скейтерів, що стовпилися, помітив Олівера. Стало соромно через випадок вранці, тож я з добродушною усмішкою підійшов до нього:

— Не позичиш мені свою дошку?

Олівер розгублено подивився на мене, потім на хлопця, що стояв поруч із ним. Здається, його звали Брайан. Як виявилось, він був старшим братом Олівера. Ми з Брайаном не були добре знайомі, проте чудово були обізнані про здібності один одного. Кірк навіть казав мені, що Брайан мріяв проїхатися зі мною.

— Ти ж не записаний, — сказав мені Брайан повчальним тоном, практично роблячи зауваження.