Замальовки

Спокій(Мінхо)

Tell me pretty lie...

***

На думку Мінхо, все було добре по його стану, але з кожним днем він все більше згасав на очах друзів. Коли він був з друзями, то посмішка з обличчя не спадала, а як тільки вони йшли то погляд ставав сумний, а посмішка не з'являлась. Всі фото, які Лі робив були без посмішки і друзі в жарт казали, що він єгоїст.

На це він просто посміхався. Нещирою, а завченою посмішкою.

Лі ходив в університет, навчався на біолога, старався бути одним з перших в рейтингу або навіть першим, щоб отримувати стипендію. Вчив ночами та днями, заради максимуму. Одногрупники казали, що він ботанік, який любить навчання. В відповідь Лі тільки знизував плечима та знову дивився в книгу.

Книга відволікала від стану та думок про смерть.

Тяжко зітхнувши, він поглянув в телефон та помітив, шо запізнюється. Вхопивши сумку, Лі швидко вийшов з кімнати та побіг до університету. Жив він в гуртожитку, тяжко було: розраховувати бюджет, прибирати, готувати їжу, встигати з навчанням. В нього був один друг, який залишався з ним постійно та тримаючи за руки, стверджував, що вони впораються.

Сидячи на стільці в аудиторії, він малював на листочку маленького чорного котика. Котики були йому по душі, він би завів декілька, якби дозволяли, але гуртожиток, не можна. Тяжко зітхнувши, Лі перевів погляд на вікно, там була дуже гарна річка - Хан, він дуже любив її, в його альбомі був малюнок цієї річки.

В голову полізли дурні думки.

Поправивши зачіску, він зітхнув та перевів погляд на свого друга, який стривожено дивився на нього. Так, вигляд Мінхо лякав: великі мішки під очима від недосипу, бліда шкіра, він, ніби схожий на покійника.

- Що? - коротко запитав він.

- З тобою все добре? - запитав Синмін, поклавши руку на руку Лі.

- Все чудово, - сказав Мінхо та прибрав руку.

Тактильність він не любив, аж ніяк. Колись, як кохав то віддав всю свою тактильність тій людині, але вона використала її не правильно та скористалась з ним. Стоячи під душем, спливали всі слова того хлопця, який казав йому, що хоче його тіло та в всяких різних позах. На очах поступали сльози і мочалка терла по тілу з такою силою, що з'являлись червоні плями.

- Мінхо, - сказав Синмін, вивівши, ніби з трансу.

- Що? - запитав Мінхо.

- Може розповіси, що сталось? - запитав Мін.

- Не чіпайте мою душу, не чіпайте мою душу, - повторював Лі, притиснувши ладоні до скроні.

- Мінхо, заспокойся, - сказав Кім та вхопив його за руку.

- Мені все одно, мені все одно, - плачучи, повторював Мінхо.

- Тихо, тихо, - сказав Синмін.

- Я не хочу, я не хочу, - відштовхнувши руки, крикнув Лі та вибіг з аудиторії.

Викладач навіть ніяк не реагував, бо це звично для студентів, тому продовжив лекцію. Синмін тільки стривожено поглянув на вибігаючого друга. Тим часом, Мінхо добіг до тієї річки та плачучи, поглянув на воду.

Йому було страшно, він боявся води.

В голові відразу почали з'являтись фрагменти, як над ним знущались в школі, викладачі в університеті, як він страждає, вирішуючи дорослі проблеми. Стало крутитись тільки: смерть, смерть - вихід.

- Ні, ні, це не вихід, - кричав Мінхо, бивши ладонями по обличчі.

Голоса в голові тільки і твердили про це.

Тіло почало рухатись вперед та ніби не слухало заперечення. Лі вже стояв по пояс в воді та плакав.

Холодно, дуже холодно.

Різко з'явилась якась рука та поглянула тіло хлопця на глибину. Він пручався, хвилину, дві, три, але з кожним разом тіло слабшало, а дихання закінчувалося. Мінхо витягнув руку вверх, ніби шукаючи порятунку, але напружені пальці з кожним разом тільки розслаблялись.

Так він і помер, витягнувши руку.

Його тіло знайшли, бо бліде обличчя було видно. Половину тіла, ніби виштовхнуло на верх річки.

Він нарешті відчув спокій, але чи надовго?