Замальовки

Бачиш, як тут красиво?(Мінсони)

Кохання багато значить для молодого юнака - Хан Джісона, який живе та сподівається зустріти свою долю, як можна швидше. Гуляючи по парку, він бачив парочок, які щасливі бути разом і хотів так само. Цілий рік пройшов в пошуках коханої людини.

Кохання прийде саме, за ним не треба бігти.

Джісон сидить на лавочці та дивиться на сніг, який випав в листопаді. Дивно, ще тільки середина місяця, а вже сніг. Вдихнувши холодне повітря, Хан піднявся та пішов вперед. Він навіть не помітив, що телефон з його карману випав та впав на землю. Молодий юнак з котячою зовнішністю, який проходив повз помітив це.

- Хей, хлопче, - звернувся він, Джі обернувся: - в тебе телефон випав, - показавши пальцем на землю, сказав юнак.

- Ой, дуже дякую вам, - вклонившись сказав Хан та підняв телефон.

Юнак помітив незвичайну зовнішність Хана: пухкі щічки, як в білочки, великі, карі очі, які придавали ще більшої незвичності. Погляд перемістився на губи, рожеві від холоду. Хан посміхнувся та ще раз подякував. Розвернувшись, він вже хотів йти, але холодна рука вхопила його за рукав. Джі здивовано обернувся.

- Ой, вибач, - потерши потилицю, сказав юнак та почервонів: - не проти познайомитися?

- Хаха,не проти, - просміявшись з червоних щік, сказав Джі: - мене звуть Джісон, а тебе?

- Мінхо, вип'ємо кави? - запитав Лі, а хлопець навпроти кивнув.

Він посміхнувся своєю котячою посмішкою, а Хан, ніби застиг. Ніколи не бачив настільки гарної посмішки, серце, ніби затремтіло та холодний лід розбився з гучним тріском. Мінхо швиденько пішов до прилавка з кавою. Взявши два американо, він пішов назад до Джі.

"Я ж не люблю каву" - промайнуло в думках старшого(?).

- Тримай, - сказав Мінхо, простягнувши стаканчик з кавою.

- Дякую, - взявши стакан, сказав Джі та додав: - до речі, скільки тобі років?

- Мені 26, а тобі? - запитав Лі, поглянувши в гарні очі хлопця.

- Мені 24, - посміхнувшись, відповів Джі.

В душі, ніби стало легше, бо він думав, що Мінхо за нього набагато старше, бо він виглядав на років 30, а Джі на 18. Ще люди не те подумають про них.

Вони і так подумають.

Всю цю прогулянку вони дізнавались все про один одного. На вулиці було холодно, але двоє юнаків вітер навіть не відчували, душевні розмови зігрівали душу і пробуджували невідоме почуття. Тяжко зітхнувши, Хан поглянув на годинник та швидко попрощавшись, побіг на роботу.

Так, Джі працював і за розмовами з Мінхо навіть не помітив, як пролетів час. Він забув залишити номер для Лі. Так швидко зустрілись і так швидко розійшлись.

Пройшов місяць з того моменту і той юнак не вилізав з голови Джі, він тепер шкодував, що не дав номер йому, дуже шкодував. Але, як кажуть, якщо кохання прийде то буде зводити до кінця.

Екран телефону засвітився і там з'явився невідомий номер. Спочатку Хан не хотів брати слухавку, але серце, ніби підштовхувало. Взявши телефон, він відповів на дзвінок. Почувши голос, серце, ніби спалахнуло знову.

- Джі, Хані, це ти? - запитав голос та додав: - якщо я помилився, вибачте прошу, я його вже довго шукаю.

На очах з'являлись сльози щастя.

- Мінхо? Мінхо, це ти? - запитав Джі, з дзвінка почувся радісний крик, через який Хан прибрав телефон від вуха.

- Джі, Хані, я такий радий, що нарешті знайшов тебе, - сказав Лі.

- Вибач, що не дав номер, я поспішав, - сказав Хан та прикусив губу.

- Нічого страшного, головне, що знайшов зараз, - сказав Лі та посміхнувся: - йдемо на річку Хан?

Річка Хан - найгарніше місце для Джісона. Він любив те місце до тремтіння в руках, але для нього вона означала, що він зустріне там своє кохання.

- Так, - тремтячим голосом відповів Хан.

- Тоді я буду чекати на тому самому місці в парку, - сказав Мінхо та кинув слухавку.

Джі тепер боявся, може він змінився за місяць і Лі не прийме його таким? Вже грудень, час підходить до Нового року і снігу випало ще більше. Одягнувши звичний теплий костюм, він вийшов з квартири. Холодний вітер подув в обличчя, через що він скривився, але пішов далі.

Серце стукало так, ніби ледь не вискакувало з грудної клітки.

Підходивши до тієї самої лавочки, він помітив, як вже там стояв Мінхо та радісно махав рукою. Джі посміхнувся та пішов до нього, міцно обійнявши. Лі поглянув на нього.

- Ти так змінився, Хані, - сказав Лі та побачивши стривожені очі молодшого, додав: - ти так виріс за цей місяць, робота впливає?

- Хаха, ні, - сміючись, відповів Джі та додав: - я сумував.

- Я теж, так що йдемо? - запитав Мінхо та хотів дати руку, але не наважився.

- Йдемо. - відповів Хан та швидко пішов до річки.

Мінхо йшов за ним та посміхнувся. В грудях було дивне відчуття, йому завжди хотілось посміхатися, дивлячись на цю активну білочку, його щіки, губи, очі, ніби зводили з розуму.

Він закохався, точно закохався.

Вони підійшли до річки. Хан оперся руками в забор та поглянув вдалину, а Мінхо дивився на нього.

- Бачиш, як тут красиво? - запитав Джі.

- Бачу, - відповів Лі, продовжуючи дивитись на Хана.

Так і зародилось кохання в серцях двох юнаків.