Дикий Пес 18+

46 розділ

С Е С И Л І Я

Боягуз скавулів більшу частину дороги, не відводячи погляду від скла. Весь час він шкріб двері.

Я намагалась говорити до нього, але він мене не слухав. Якби тут був Еверет, він би був найщасливішим собакою у всьому світі. А так він схожий на маленьку дитину, яку забрали від матері.

Дивитися на нього без жалю в очах було важко.

Можливо, він навіть знав, що більше не побачить свого господаря, що то було їхнє прощання.

Його сумні очі говорили, що він таки знав.

Обриси будинків за вікном повільно почали змінюватися на крони дерев. Я не відводила очей від вікна. Мені також хотілося шкребти пальцями двері.

Чим далі ми віддалялися від будинку, тим гіршим здавалося моє рішення. Як я могла його покинути? Образа і злість змусили мене так зробити.

Я ображалася на правду, і злилася на його бажання розставити для себе всі крапки над "і". Думки про те, що я схожа на його покійну матір, гризли мене постійно.

Але їдучи подалі від нашого будинку, я про це більше не думала.

Замість цього прийшли думки про розлучення. Навіть якщо все закінчиться добре, він мене відпустить.

Тоді я вже насправді і не знала, чого хочу більше. Отримати свободу від родини Стаффордів, чи повернутися в минуле і почути від Еверета у ванній кімнаті, що він мене кохає. Чи десь у іншому місці. Мені було без різниці.

На шкірі все ще відчувалося тепло від його миттєвого торкання.

Коли все встигло так швидко перевернутися з ніг на голову?

Ніби ще тільки вчора ми відпочивали в готелях Риму, а сьогодні Еверет хоче померти заради помсти. Заради того, чого він прагнув все своє життя, відколи опинився в родині Роберта старшого.

Минуло хвилин десять після того, як я сіла до автомобіля. І лише тоді я змогла нарешті помітити, що за кермом сидів Райен. Звичайно ж. Без охорони мене б Еверет не залишив.

— Я тебе не відразу помітила.— Я не відвела очей від вікна. Стовбури дерев швидко з'явилися і зникали.

— Так. Напевно,— він не відводив погляду від дороги.— Виглядаєш засмученою. Плакала?

— Ні.— Відповідь далася важко.
Райен кивнув, не повіривши мені. Між нами запало довге, тягуче мовчання. Я перебирала пальці. Шива гриз прути переноски. Цей звук розтягував гудіння в голові.