Пройти крізь туман

Хвороба

Пройшло кілька днів. Сьогодні вихідний.
— Донечко, підійди до нас.
Я пішла на кухню.
— Щось сталося? — мої батьки виглядали засмученими.
— Ріно, ти останнім часом поводиш себе дуже дивно. Почала говорити сама з собою і не тільки.
„От, блін. Походу, коли я говорила з Дарком, то не помітила, що батьки проходили.“
— Не хвилюйтеся, зі мною все гаразд.
— Ми вирішили відвести тебе до психолога. — тихо сказала мама.
— Але навіщо!? Зі мною все нормально. — я почала злитися. — Я нікуди не піду!
— Вже все вирішено! І ніяких але. — сказав тато.
Через годину ми були у психолога.  Потім батьки вийшли. Вона почала щось питати, потім провела якісь тести. Тоді покликала батьків, а мені сказала вийти.
Я підійшла до дверей.
— Маю погані новини. — почула я голос психолога.
— Що таке!?
— У вашої доньки перша стадія шизофренії.
— Що!?
„ЩО!? ЦЬОГО НЕ МОЖЕ БУТИ!?“
— Ви ж розумієте, що вона не з'явилася за один день. Вона розвивалася досить довго, а удар під час аварії, тільки пришвидшив цей процес.
— Що нам робити?
— Її потрібно покласти у психлікарню, там їй допоможуть.
У мене з'явилися сльози. Я швидко взяла своє пальто і вибігла на двір.
— Ні, цього не може бути!
Попереду я побачила парк і вирушила до нього. Людей було, на диво, мало. Я сіла на лавку і більше не могла стримувати сльози. Батьки почали дзвонити мені.
— Ало.
— Донечко, ти де?
— Не хвилюйтеся, зі мною все гаразд. Ввечері буду вдома. — сказала я і вимкнула телефон.
— Ріно, чому ти плачеш? — почула я дуже знайомий голос.
— Нік... — сказала я, піднявши голову. Він сів до мене.
— Що сталося? — схвильовано запитав він.
— Вони говорять, що я психічно хвора, що я... хвора на шизофренію.
Нік сильно обійняв мене.
— Все буде добре. Ти не сама. Ми зі всім впораємося.
Я просто вчепилася в його курточку і плакала йому на плече.