Пройти крізь туман

Забуття

— Ладно. Ходімо. — сказав Нейт.
Ми рушили.
— Ріно, а що ти скажеш своїм батькам? — схвильовано запитала Мія.
— Нічого. Я використаю заклинання і заберу всі їхні спогади пов'язані з психлікарньою і шизофренією. Їм краще не знати, що відбувається. — тихо сказала я.
— Ясно.
Ми сіли в автобус. А хвилин через 20 вже виходили на зупинці.
— Ну ладно, бувайте. Я проведу Ріну. — сказав Нік.
— Ага, а я Мію. — відповів Нейт.
І ми розійшлись.
— Ти як? — тихо запитав Нік.
— Сама не знаю. Стільки всього відбулося.
— Знай, щоб не сталося, я завжди буду з тобою.
Я чуть не заплакала.
— Я люблю тебе. — сказала я і поцілувала Ніка.
Він обійняв мене за талію.
Я зайшла додому.
— Ріна!? Що ти тут робиш!? Ти ж маєш бути у лікарні? — запитав тато.
Мама стояла в шоці.
Я взяла книгу заклинань і знайшла потрібне.
— Донечко, чому ти мовчиш? Що це в тебе? — запитала мама.
— Вибачте мене. — сказала я і застосувала заклинання забуття.
— Ріно, чому ти стоїш на порозі? Заходь. А де... ти була. — сказала мама.
— Ви що не пам'ятаєте? Я ж казала, що йду гуляти. А ви давно прийшли? — відповіла я.
— Я вже й забула. Ми тільки недавно вдома.
— Понятно. Я до себе.
— Добре.
                                  * * *
— Вони стають стають сильнішими. — сказав Роланд.
— Але їх стільки всього чекає попереду. — відповіла Ліззі.
— Так. Але разом вони пройдуть все.