Пройти крізь туман

Маленькі друзі

Пройшло півтора тижня. Ми часто гуляли, розмовляли. Розповім трохи про кожного:
Мія - відкрита дівчина з бойовим характером, співчутлива, дружелюбна, вміє слухати інших. Любить малювати. На жаль, над нею знущаються в школі і тому вона хоче перейти в іншу школу.
Нейт - справжній друг і оптиміст, життєрадісний, енергійний, в потрібні моменти може бути серйозним. Грає в комп'ютерні ігри. Недавно переїхав в місто по роботі його батька, який шукає для нього нову школу.
Нік - щирий і завжди усміхнений, надійний, спокійний і трохи хуліган (як він сам сказав). Їздить верхи. Він і сам хотів би змінити школу, бо в нього немає друзів у ній.
„Дивно, як так попало, що водночас всі хочуть (потрібно) змінити школу. Вони питали, яка у мене школа і клас. Я б дуже хотіла, щоб вони попали до мене."
Фелікс Велемирович трохи розповідав про магічний світ. Він показав нам бібліотеку, у якій кожен знайшов собі книгу (у мене жанр фентезі з долею романтики, у Ніка - пригодницький з бойовиком, у Нейта - детектив з містикою, у Мії - романтика з драмою). Без Без цього було б зовсім нудно. Ми тренувалися майже кожен день. Від простої боротьби ми перейшли до зброї. З боєвою палицею в мене виходить якось краще ніж з кнутом. Мія прекрасно справляється з кинджалом, мені інколи здається, що вона ще раніше тренирувалась, але подруга говорить, що це вперше. Нейт чудово стріляє з лука, десь з третього разу він попав прямо у ціль, а ось з ножом поки що не дуже. Нік ловко вправляється з мечем, з бумерангом трохи не виходить.
Тренування закінчилось. Ми втомлені сіли на підлогу. Тоді Фелікс Велемирович звернувся до нас:
- Ви відпочиньте, а через годину підемо я вам дещо покажу.
- Що саме? - запитала я.
- Потім побачете.
Через годину ми відпочили і були готові. Сиділи у вітальні. Зайшов Фелікс Велемирович і звернувся до нас.
- Одягайте куртки і ходімо.
Прийшли покоївки і дали нам куртки. Як я помітила, то тут 3 покоївки і дворецький, а також інколи буває садівник. З ними дуже приємно спілкуватися.
- Дякуємо. - сказала Мія.
Ми пішли в ліс.
Через 8 хвилин, як я побачила у Ніка на годиннику.
- Куди ми йдемо? - запитав Нік.
- Скоро побачите. Через 15 хвилин дійдемо.
- Тоді давайте поговоримо, а то зовсім нудно. - сказала Мія.
- Гаразд. - відповів Фелікс Велемирович. - Про що?
- Чому ви не дозволяєте нам подивитися телевізор або за комп'ютером посидіти?
- Як я вже казав, що вам потрібно тренируватися, а якщо я вам дозволю сидіти за інтернетом, то ви не будете нічого робити.
- Ні, не правда. - сказала я.
- Я вас добре знаю. - він посміхнувся.
- Ну хоть чучуть. - просив Нейт.
- Можливо пізніше, я подумаю над цим.
Через 12 хвилин.
- Прийшли.
Ми стояли перед великим дубом. Фелікс Велемирович підійшов до нього присів. Ми всі також підішли. Виявилося, що під корінням дуба є невеличка яма, в яких заховалися четверо маленьких цуценят.
- Вау, які вони гарні. - захоплено сказала я.
- Няшки. - вражено сказала Мія.
- Це точно. - погодилися хлопці.
- Я вчора вечері їх знайшов. - сказав Фелікс Велемирович.
- А, що вони тут роблять? - запитав Нік.
- Вони, поки що тут живуть. Їхня мати зараз їжу шукає. Ось, тримайте. - сказав Фелікс Велемирович і дістав рюдзака пляшку молока і чотири миски. Він дав кожному по мисці і розлив молоко. Я з Мією взяли чорненьких цуценяток, а Нік і Нейт коричневеньких. Кожен з нас покормив цуценят. Потім я погладила їх. Фелікс Велемирович дістав з рюдзака кісточки, як я зрозуміла для їхньої мами.
Через 20 хвилин.
- Ну все, їм потрібно відпочити.
- Ну ладно. - сумно проговорила я.
Ми помітили, як до цуценят прибігла собака, зрозуміло, що це їхня мати. Ми пішли.
Вже стало темно. Ми йшли по темному лісі. Було трохи страшно. Але Фелікс Велемирович взяв ліхтар і запалив його. Стало світліше. Незнаю чому, але я відчувала себе, неначе в якомусь фільмі. Десь пролетіла сова, хрускіт снігу, темні дерева. Мені здалося, що зліва від нас стояла, якась постать, але я постаралася не звертати на це увагу. „Мало що може в темноті показатися."