Пройти крізь туман

Підвал

Я проснулася в якомусь брудному, закинутому підвалі. Через маленьке віконце майже під стелею, пробивалися проміння світла і освітлювали невелике приміщення. Через трохи мої очі звикли до світла і я панічно  подивилася по сторонам. І побачила ту саму дівчину і тих самих хлопців. Вони були приковані ланцюгами до стіни, а я до труби посередині підвалу.
— Ей, просинайтесь. Ви мене чуєте. — шепотом сказала я.
Якось, наскільки мені дозволяли ланцюги я ногою торкнулася хлопця з русим волоссям.
— Мам, ще 5 хвилин. — тихо пробурмотів.
— Просинайся. — я пробувала штовхнути його ногою і він все таки розплющив очі.
Спочатку він не зрозумів де він і що з ним, але потім до нього дійшло. Він різко пробує встати, але ланцюги не дають йому цього зробити і з великим шумом він падає на підлогу.
— Ей, тихше.
— Це ж ти, та дівчина. Де ми? Що з нами? — зі стахом запитав хлопець і оглянувшись побачив — Нейт? Нейт!
— Не кричи, нас можуть почути.
— Хто?
— Ну той, хто нас викрав.
— Як ти можеш бути такою спокійною? Ми не зрозуміло де знаходимося.
— По-перше, те, що я виглядаю спокійною не означає, що я і є спокійною. Всередині я просто тремчу від страху. А по-друге паніка нам нічим не допоможе.
— Понятно. Мене звати Нік. А тебе?
— Знаєш, це не найкраще місце для знайомств, але раз так все склалося, то Рената. Можна Ріна. А це твій друг? Нейт, правильно? — запитала я і покалазала на сплячого хлопця.
— Так. А хто ця дівчина? Ми її кілька разів бачили.
— Я її також бачила, але не знаю. Потрібно всіх розбудити.
Поки Нік пробував розбудити Нейта, я будила дівчину.
— Що?! Де я? Хто ви? — майже криком сказала дівчина.
— Тихо. Заспокойся.
— Нік, що тут відбувається? — звернувся Нейт до свого друга.
— Замовкніть. —  шепотом, але суворо сказала я. — Спочатку, мене звати Рената, можна Ріна. Нас викрали. І не розводьте паніки, тому що це тільки зашкодить. А тепер, будь ласка, представтесь.
— Мене звати Нік.
— Нейт.
— Мія.
— Добре. В когось є план?
— Потрібно знайти якусь шпильку, може цвях, що небудь, чи можна було відчини кайдани. — сказав Нік.
Всі почали шукати. І раптом
— Я знайшла. — швидко проговорила Мія і так як в неї були приковані ноги, а не руки вона спробувала відчинити свої кайдани і через кілька спроб у неї вийшло. — В мене вийшло.
— Молодець. — промовив Нейт.
Вона допомогла мені, потім Нейту і Ніку. Коли ми всі були вільні, то Нік підійшов до дверей і спробував їх відчинити, виявилося, що вони не замкнені. За дверима були сходи, які вели на вверх.
— Мені страшно. — боязко сказала Мія.
— Нам всім страшно. — чесно сказав Нейт. — Але потрібно вибиратися.
Ми дуже повільно і тихо йди по сходах. Коли ми дійшли майже до кінця Нейт тихо оглянувся по сторонам.
— Нікого немає. — тоді ми повністю вийшли з тіні.
Коли я роздивилася кімнату, то відразу впізнала її з мого сну.
— Ріна, що таке? — шепотом запитав мене Нік.
— Цей дім... він мені снився.
— Що? Ладно з цим ми потім розберемося, а зараз потрібно забиратися звідси і чим швидше тим краще.
Раптом ми почули, як по сходам з другого поверху спускалися двоє чоловіків.
— Потрібно перевірити, як там ті діти. — сказав чоловік з грубим голосом.
— Не можна допустити, щоб вони втекли, ти ж знаєш, що з нами зробить хазяїн. Ти двері у підвал закрив? — запитав другий чоловік з трохи вищим, але також грубим голосом.
— Не пам'ятаю. Та, яка взагалі різниця, все одно вони в кайданах. Не втечуть.
Хлопці переглянулися і кивнули одне одному. Нік відразу схопив мене за руку і потягнув під сходи, з яких йшли незнайомці (сходи зроблені так, що під ними не видно, якщо сховатися і сонце вже зайшло. В будинку було дуже темно (що нам тільки на краще). А Нейт потягнув Мію за стінку біля сходів у підвал. Незнайомці вже спустилися на поверх до нас, обернувшись (і О, Боже Мій, вони нас не помітили), йшли вниз в підвал. Але вже на половині дороги, за стіною (там де Мія і Нейт) почувся шум.
— Ти йди вниз, а я перевірю, що за шум. — сказав один з незнайомців.
Це не добре.
— Ти допожеш Нейту і Мії, а я закрию другого чоловіка в підвалі. — звернулася я до Ніка, настільки тихо, як могла, але щоб він зрозумів.
Нік кивнув. Я помітила палицю в кутку. І як тільки перший чоловік завернув за стіну, я швидко взяла палицю і побігла вниз по сходах, а Нік за стіну.
— Вони тут!!! — крикнув чоловік зверху.
І, коли я нарешті дісталася до дверей, чоловік потягнув їх на себе. Я всигла схопитися за ручку, але моїх сил недостатньо, щоб перетягнути і закрити двері. Я одною ногою стала за виступ в стіні, а руками трималася за ручку і тягнула двері настільки сильно, як могла.
— Ти, дрянь, відпусти двері по-хорошому!!!
— Нізащо!
Викрадач поставив ногу між дверями і стіною так, що я не могла їх закрити. Тоді я з усієї сили вдарила його по нозі.
— Ай!!!
Я побачила, як чоловік майже схопив ручку, але я...
потянула двері на себе і він упав. А я швидко взяла палицю і закрила нею двері. „Ще б секунда...“ Моє серце шалено колотилося. Я побігла до Ніка, Мії і Нейта. Коли прибігла на вверх, то побачила...
що Мію держить інший викрадач.
— Ні кроку більше, інакше я її вб'ю!!!