Пройти крізь туман

Психлікарня

— Донечко, потрібно йти. Не хвилюйся, це лише на місяць, потім ми тебе заберемо.
Ми виходили з дому. Я побачила своїх друзів і відразу побігла до них. З моїх очей потекли сльози.
Вони обійняли мене.
— Тихше, все буде добре. Ми завжди будемо з тобою.
Тоді батьки мене забрали. Через півгодини ми були на території психлікарні. Ми зайшли і в ніс відразу вдарив неприємний запах ліків і якоїсь гнилі. Стіни пошарпані, повсюди тріщини. В коридорі майже нікого не було. „З лікарньою мені не пощастило.“ Підготовивши всі документи, мене провели у кімнату. Зі мною було ще двоє дівчат. Такі ж пошарпані стіни, на вікнах решітка.
— Будь ласка, не залишайте мене тут!
У моєї мами потекли сльози.
— Потерпи, будь ласка, місяць і ми тебе заберемо. Це для твого блага.
Я розумію, що вони хочуть допомогти, але я не хочу тут бути.
Батьки пішли, а я залишилася тут. Дівчата просто лежали, не звертаючи на мене жодної уваги. Вони взагалі виглядали так, ніби з них всі сили забрали. Через годину нам привезли їжу. Але їсти її я не хотіла, тому відмовилась. Потім нам дали таблетки.
— Не пий її. — сказав Дарк, коли я хотіла випити таблетку.
Медсестра вже пішла.
— Чому? — тихо запитала я.
— Ти подивися на цих дівчат. Вони, наче зомбі, хочеш такою самою бути?
— Що мені робити?
— Знайди, куди можна її сховати, бо швидше за все вони потім перевіряють.
— Ок.
Я оглянула своє місце і тумбочку. І раптом я помітила, що в шухляді є подвійне дно. Я подивилася на Дарка.
— Підходить. Всі таблетки будеш ховати сюди.