Пройти крізь туман

Друг з інституту

Вечір. Перед нами появилися невеликі дома.
— Ось і село. — сказав Нейт.
— Куди підемо? — запитала Мія.
— Зараз побачимо. — відповів Нік.
Ми зайшли в село. Дорога-бруківка, дерев'яні будинки. Село захоплювало своєю таємничістю. На село насувалися сутінки і малопомітний туман. А зимова погода робила його ще й романтичним. Багато подорожніх здивовано дивилися на нас. „Напевно тут рідко бувають нові люди.“
— Пам'ятаєте нам Фелікс Велемирович говорив про Тимофія Тихомировича? — запитала я.
Вони кивнули.
— Давайте в когось запитаємо.
— Чи не мене шукаєте? — запитав якійсь чоловік старших літ. Блакитні очі, під темними пасмами волосся виглядала ледь помітна сивина, трохи блідий і худий. — Я Тимофій Тихомирович. А ви, дозвольте спитати, хто?
— Добрий день. Ми від Фелікса Велемировича. Він сказав, що ви зможете нам допогти? — спокійно сказала Мія.
— Значить ви від Фелікса. — сказав він швидше до себе, ніж до нас. — Гаразд. Пройдемо до мене і поговоримо.
Ми мовчки пішли за ним. Через одну вулицю, він підійшов до якогось будинку і відкрив двері. Випустивши нас, він зайшов сам.
Перед нами показалась вітальня і кухня, яка красувалася воднос розкішшю і простотою. Білі і червоні кольори, гарний диван, вікна закриті шторами, сходи на другий поверх. Він сів на крісло і рукою показав на диван, щоб ми сіли.
— І що ж вас привело сюди? — запитав він.
— Ми прийшли сюди, щоб знайти рослину Вербіс. Чи допоможете ви нам? — запитав Нейт.
— Думаю, що так. А хто ви для Фелікса?
— Він наш наставник. — твердо промовив Нік.
— Хм, зрозуміло. Фелікс мій давній друг, ще з інституту, тому я вам допоможу. Ви часом не голодні?
— Ні, дякую. — сказала Мія.
— Тоді добре. Ходімо на верх я вам постелю, а завтра продовжимо.
— Гаразд. — погодилися ми і попрямували по сходах вверх.
Нам відкрився невеличкий коридор в темних тонах і двоє дверей. Тимофій Тихомирович відкрив нам ліві двері, через які показалася досить просторна кімната. Одне немале, але й невелике ліжко, тумбочка, шкаф, вікно і ще деякі меблі.
— Хлопці, ви ж уступете дівчатам місце? — запитав він.
— Так, звичайно.
Ми поклали свої речі. Тимофій Тихомирович постелив хлопцям на підлозі. А нам з Мією на ліжку. 
— Якщо щось потрібно, ви знаєте, де мене знайти? — сказав Тимофій Тихомирович.
Незважаючи на втомленість, ми довго говорили і полягали, коли було далеко за опівніч.