Стрімер. Довга Дорога до Дому

Розділ 66.

Перед очима все пливло. У вухах шуміло.

Іприт стояв позаду. Поволі підійшов до мене. Посохом відкинув мій пістолет десь далеко в тунель. Тоді ногою наступив мені на запʼястя. Підняв томагавк. Покрутив його в руці.

- Цікавий сплав, — сказав. — Мисливські мечі теж з такого роблять?

Я не відповідав. Спробував витягнути ногу, але не було сил.

- Ми це зробили, майстре! — подав голос інфант.
- Ми? — перепитав іприт.

Поволі пішов до інфанта. Той все ще сидів, не в змозі піднятись.

- Коли ми вийдемо з тунелів, що ти розповіси? Що Святий мусив звертатись по допомогу до мисливця?! Мовчи! Я по очах бачу. І бачу, що ти на хвильку мав сумніву у моїй божественности.
- Ні, це не так...

Я не бачив, що зробив іприт, але інфант захрипів.

- Хто не вірить, не повинен дихати одним повітрям зі мною...

Задер голову, але було пізно. Інфант тепер лежав. Святий мовчки стояв над ним. В руці був мій томагавк.

Тоді іприт поглянув на мене. І почав наближатись. Він знову розклав посох.

- Ти ж не думав, що я дам тобі піти...

Постріл. Іприт зупинився. Пройшов ще крок. А тоді впав на коліна. Я не бачив добре, але виглядало, наче куля пробила йому аорту. Мить, і він похилився вбік. Виглядало, наче він лягав, а не падав.

- Я вбив його? — почув голос Жеррара.

Відповісти не зміг. В очах потемніло. Земля піді мною зникла.

Я кудись падав. У якесь чорне провалля. Іноді здавалось, що й не падав зовсім, а навпаки — летів.

Але то все ще було чорне провалля.

- Він нас не чує?

Голос лунав здалеку. Ніби не звідси. А може мені здалось...

- А я звідки знаю?! Ігорю?! Прокинься мисливцю!

Слова розпливаються. Розходяться наче кола по воді.

- Ігорю?! Прокинься!

Не хочу я прокидатись. Не можу. Я можу лише кудись падати. Падати вічно. Зате не чую болю.

- Ще трохи! Терпи!

Мені все ще не хочеться відповідати.

- Сюди його клади. На заднє сидіння. Сідай попереду.