Стрімер. Довга Дорога до Дому

Розділ 13.

На годиннику була четверта тридцять ранку. Катя так і спала в одязі, коли я прийшов. Лише капці залишила в коридорі.

Я хотів торкнутись її, або тихо лягти й обійняти її, але не став цього робити. На мені кров упирів і я цілий вечір та пів ночі провів у морзі.

Тридцять чотири тіла. Тридцять чотири особи мого віку. І жодного Ореста серед них. Веремій, гадаю, і сам це знав. Але вирішив провести детальний огляд. А чому не цей, пане Книжник? Ви впевнені, що це не така рана, пане Лім. Здавалось, це тривало вічність.

Щоб не відлякувати Катю, вирішив сходити в душ. Взуття залишив у коридорі, як є. Всі речі зняв і кинув у пралку. Чистка автомата перенесеться на день. Вимивався ретельно, але, здавалось запах моргу й кров упирів змішались з моїм запахом. Все ніяк не міг позбутись. Мені іноді снились розправи над монстрами. Снилось так, як і наживо. Але я бачив себе збоку. Бачив своє обличчя. Той я, уві сні, отримував від цього якесь дивне садистське задоволення.

Бувало, я вставав зранку і переглядав відео на каналі. Я зупиняв кадр, відмотував назад. На відео нічого такого не було видно.

Валерій рідко знімав мене великим планом. Казав, що то погані ракурси. Хтозна, може тому?

- Ти себе просто накручуєш, — вкотре повторював сам собі.

До Каті ліг голий. Навіть не витерся до кінця. Ану, чи зрадіє, як прокинеться...

Через дві години ми стояли на балконі, закутавшись в одну ковдру на двох, і палили Катіні цигарки.

- Ти не казав, що в тебе є сестра, — раптово видала вона.

Інформацію про мене знайти не важко. Прізвище я не змінював. За бажанням про мене можна було дізнатись усе. Тільки ніхто не поспішав дізнаватись. Мене влаштовувало. Тягнути минуле за 4000 кілометрів я не хотів. Але її слова змусили мене здригнутись.

- Ти не питала, — взяв себе в руки.
- Ігорю Лім, — Катя викинула недопалок і притулилась до мене. — Я зрозуміла, що абсолютно нічого не знаю про тебе. Де твоя сім'я, чи є в тебе брати, чи є сестри. І все це я не питала сама.
- Не питала, — погодився. — Але я не роблю з цього проблеми.
- Ми бачимось по ночах, сваримось, кохаємось. Ось вже пів року я приїжджаю у квартиру до, по суті, не знайомого мені чоловіка.
- Та все не так і погано, — спробував її втішити. — Хіба це аж так важливо?
- Який мій улюблений колір? — раптово запитала.
- Помаранчевий. Бо ти любиш апельсини, хоч тебе іноді скидає від них...
- Моя улюблена книжка?
- Ти не читаєш книжок, окрім мотиваційної літератури.
- Мій улюблений фільм?
- Той, про закоханих в пустелі. Старий такий ще...
- Буревій, — виправила. — В цілому вірно. Ти пам'ятаєш.
- Пам'ятаю.
- А ось я про тебе не знаю навіть цього. Тільки звідки в тебе які рубці. Ось цей від химери. Ці два від упирів. Ось цей залишив вовкулака. І все. В моєму житті є Ігор Лім, про котрого я не знаю нічого, окрім його рубців і знеболювальних котрими він зловживає. В тебе є улюблений колір?

- Немає.
- Ти навіть цього не розповіси?
- В мене немає улюблених кольорів. Але є молодша сестра про яку ти тепер знаєш. Її звати Марта.
- Це я знаю, бо Марта назвалась. А ще сказала, що чекатиме тебе сьогодні в кафе Легіон о четвертій. Доволі дороге кафе. І специфічне.
- Сходиш зі мною? — запропонував.
- Ні, це твоя сестра. І в Легіоні часто збираються зірки та гості того Бринника. Не хочу бачити їх за межами роботи.
- Тоді не підемо. Проведемо день разом. Сходимо у твою улюблену кав'ярню.

Катя повернулась до мене обличчям. І якось проникливо глянула мені у вічі.

- Це твоя сестра, Ігорю, — сказала. — Сходи та поспілкуйся з нею.

Я не відповів. Ми не обмовились жодним словом відколи я покинув дім. Для них мене не існувало. А знаючи Марту можна було не сумніватись — для неї мене й не існувало. Всього лише непорозуміння на шляху до спадку. І тут вона вирішила провідати мене.

- Вона розповіла, що приїхала з Нового Батурина, — Катя не відривала від мене очей. — В тебе насправді досить мила сестра.

Або дуже лицемірна...

- Казала, що це важливо, — продовжувала Катя.
- Вона могла просто написати...
- Казала, що ти захочеш почути це наживо. Сказала, тобі буде дуже цікаво.
- Мені поки не цікаво.

Насправді я збрехав. Сказав це швидше для годиться, але вчасно замовк. Ніхто в Еліосі не знав про мене нічого. І мене це влаштовувало. Змінювати нічого не хотілось.

- Сім'я це складно, — Катя потягнулась до моїх губ. — Це не буває просто. Ніколи.

Я лише мовчки всміхнувся. Якби вона лише знала на скільки...