Стрімер. Довга Дорога до Дому

Розділ 7.

На першій сірій, як не дивно, було тихо. Я прислухався. Ні, не тихо. Сонно і мляво. Вийшов за ворота, дозволивши їм зачинитись. Від стіни ще метрів зо двадцять тягнулась маленька стежка до першої сірої. Якраз би вибігло кілька джаґернаутів.

Вздовж стіни обабіч воріт все було в попелі. Іноді на цьому попелі лежало чиєсь тіло. Або декілька. Завжди є дурники, котрі намагаються перелізти через стіну. А мисливці, відпрацювавши по них, забороняють потім забирати тіла.

Я роззирнувся навколо. Нових ніби не було. Зате попіл нагадував вже втрамбований килим. Катя, мабуть, хотіла зробити таке в мене вдома, під час кожної сварки.

Я не зустрів нікого по дорозі до ринку – серця торгівлі сірої зони. Лише кілька торговців ліниво розкладали свої товари. Таке я бачив вперше. Еліос спав. Навіть не так. Еліос зморило і заколисало. Він зловив тепловий удар і відповз в тінь полежати з заплющеними очима.

Йшов між вузьких, іноді накритих залізних рядів, ігнорував торговців та іноді підіймав хмару попелу. Трохи менш як рік тому Орест зіштовхнувся з найманцями. Все закінчилось смертями та пожежею. Горіло все, лише злива зранку змогла загасити вогонь. Тоді пожежа була наче виплеском взаємної ненависті Еліоса. А тепер тут було тихо. Люди й монстри наче відчували це. І не хотіли, щоб це повторилось. Вони не були морально готові до нового сплеску ненависті.

Наґу сидів на подушках позаду прилавку. Грівся на сонці й пив поданий чай. Нахім, його племінник (або ні, але в будь-якому випадку родич), стояв збоку, чекаючи на якесь доручення. Джини були схожі на людей, але шкіра в них була кольору попелу. Така собі суміш сірих відтінків, коли попіл вже не гарячий та не встиг ще охолонути.

- Радий, що ти так швидко, о, мисливцю!

Він махнув рукою і Нахім, його зменшена копія з живим хвацьким поглядом, приніс мені стілець. Я сів навпроти нього. Взяв принесене горня з чаєм. Джини абикого не запрошують. Тож відмовлятись було не можна.

- Вони пішли до місця тих упирів, мисливцю, — почав Наґу.
- Давно?
- Годину тому. Ще не повернулись. Але виглядали досить впевнено. Може теж мисливці, як ти?
- Я давно вже не мисливець...
- Але ти полюєш, як Орест.
- Орест любив називати себе мисливцем. Але навіть не довчився.
- Такий талант! — Наґу завсміхався при згадці про Ореста. — Таких більше не буде.
- Не буде, — погодився. — Знаєш, в чому різниця між мною і ним?
- В чому?
- Він не давав волю страху.
- Розумію, мисливцю. Тобто Ігорю. Ти виглядаєш, як людина не на своєму місці. Тобто, зрозумій мене правильно, ти не дилетант. Просто...
- Я все ще чужинець в Еліосі, вірно?
- Так, але не для Еліоса. Ти сам це вибираєш.
- Я не розумію...

Позаду почулись кроки. Я повернувся, рука потяглась по зброю. Валерій виглядав захекано. На чолі краплі поту. Дихання важке. У нього за плечем висів знімальний дрон. Я піднявся, вказавши йому на крісло. Валерій спочатку вирішив відмовитись, але втома дала своє. Рік тому в нього зупинилось серце. Йому допомогли, проте фізична активність давалась тепер важче. Валерій старався цього не показувати. Він почав більше часу приділяти фізичній активності. Навіть вчився стріляти й боксувати. Але повноцінно справним його серце вже не буде.

- Давно вони пішли по наших упирів? — одразу ж запитав Валерій.
- Годину тому, — одночасно відповіли.

Він глянув на мене. Зняв окуляри, протер їх.

- То чому ми тут сидимо?
- П'ємо чай, — спокійно відповів.
- І доки ми плануємо пити чай? Почекаємо, коли хтось вб'є упирів? Знаєш, де знайти нових для випуску?
- Я можу пошукати... — подав голос малий Нахім, але замовк, перехопивши суворий погляд Наґу.

- Ми не знаємо для чого тим найманцям наші упирі.
- Сидячи тут ми не дізнаємось, — Валерій з зусиллям піднявся. — Зброя в тебе з собою?

В мене за спиною висить автомат АК Звіробій. На бронежилеті висять чотири магазини. Ще чотири на поясі зліва. П'ять гранат для підствольного гранатомета позаду.

- Ні, забув вдома.
- Я бачу. Де меч?
- Не взяв, бо він займає багато місця.
- Оресту він не заважав.
- Мені заважає. Є бойовий ніж, це підійде?
- О, згадав, — вклинився Наґу. — Є для тебе подарунок.

Ми з Валерієм одночасно глянули на нього, але він вже зник під прилавком. З'явився він з під землі прямо за нами. Ніби й знаємо, що джини спокійно можуть проходити крізь неживі предмети. Ніби не вперше нам таке бачити. Але все одно ніяк не звикнемо.

- Тримай, — простягнув мені маленьку сокиру.
- Ми ніби не на пікнік зібрались, — гигикнув Валерій.
- Це томагавк, — пояснив Наґу. — Дуже хороші сплави. Легкий і відцентрований для метання. Можеш закріпити на поясі. Спробуй.

В руці сидів зручно. Лезо томагавка виблискувало чорним на сонці. На руків'ї з карбонових сплавів було клеймо. Зброярня Сірка в Новому Батурині. Я пам'ятав де це.

Пам'ятав вузький провулок між цегляними будинками. Пам'ятав спуск вниз по старій бруківці. Вивіска висіла на одному з ліхтарів. Завжди чиста та вимита. Я гуляв там в дитинстві. Там був мій дім...

- Нам потрібний меч, — почав Валерій.
- Дякую за подарунок, Аркх Наґу, — перебив оператора. — Я прийму його з радістю!
- Я не пам'ятаю, як до мене це потрапило, — чесно сказав Наґу. — І я не розумію, чому не показав його нікому, бо зброя хороша.
- Мабуть, така доля, — всміхнувся йому.
- Незвідана й зрозуміла лише Всевишньому, — закивав Наґу.

Ми залишили його в такому настрої. Джини охоче вірять в карму, Божі замисли, пророцтва та багато чого такого. Наґу тепер радо шукав зміст там, де його бути не повинно.

Заважати ми не хотіли.