Стрімер. Довга Дорога до Дому

Розділ 8.

Перша сіра зона з'явилась як буферна між людьми та чудовиськами. Тому, що там, де війна там торгівля. Мирний договір притишив старі образи та породив нове покоління з обох боків, яких не турбувало те, що умовних п'ятдесят років тому люди з чудовиськами вирізали одне одного тисячами.

Але тепер різниці не було. Еліос для всіх та Еліос для людей. Мисливці посміювались, що то до наступної війни. Гірко посміювались.

Але поки що було так і поки не було куди діватись. Джини не хотіли війни. Вони хотіли торгувати. Питання лише в тому, що вони робитимуть, коли війна розпочнеться...

Так за роздумами ми дійшли до складів, де я збирався відстрілювати упирів. Йшли поволі, ховаючись за укриттями. Ми зайшли за розвалену стіну навпроти складу. Колись велике приміщення де зберігалось зерно. Тепер це лише прихисток для здичавілих вампірів.

Ті упирі, на котрих я збирався відкрити полювання, колись були вампірами. Справжніми, повноцінними. Але в якийсь момент вони не змогли дістати доступ до крові й почали сходити з розуму. Втратили контроль. Це завжди видно. Зсихається шкіра, що аж обтягує череп, випадає волосся, спина горбиться, від того, що вони часто пересуваються на чотирьох, як тварини. І вічно голодний погляд. Упирі практично не можуть насититись. Шляху назад для них немає.

Тих двох ми теж зустріли за стіною. Вони не чекали гостей і в нас миттю навелись дула автоматів. Валерій не встиг відреагувати й остовпів. Я відреагував і автомат націлився на одного з них. Молодий, лисий з чорною борідкою. Під бронежилетом чорна майка. Руки в татуюваннях з черепами. В нього теж АК Звіробій, але пофарбований в колір хакі.
Інший старший. Він перевів автомат на мене. Хотів зробити крок вбік, але скривився. Кульгає. Виглядав він нижче за мене. Короткострижений з блідим лицем. Лише червоні очі, наче він з перегару. На бронежилетах жодних розпізнавальних знаків.

- Хто такі? — запитав старший.
- Це ви хто такі? — перепитую.

Валерій плавно зміщується мені за спину. Він вже ловив якось кулю. Знає, що це таке. Два автомати плавно направляються на мене.

- Берсерк, бачиш, люди, — говорить молодший.
- Циц. Питаю, хто такі?
- Це наші упирі, — кажу. — Ми прийшли по них.
- Були ваші — стали наші. Йдіть, поки цілі.

Вдивляюсь в їхні обличчя. Ні, це не мисливці. Одягнені дійсно дорого. Найманці. Але навіщо їм упирі?

- Ми знімаємо вбивства чудовиськ на камеру, — пояснює Валерій. — Мали йти їх відстрілювати...
- Кому сказано, геть звідси, — каже старший, котрий Берсерк. — Череп, вали їх, якщо ще раз проігнорують...
- Як ви зібрались їх вбивати? — питаю. — Який у вас план?
- Зайти й перебити їх, — говорить Череп, але замовкає, коли ловить погляд Берсерка.
- І це все? — питаю старшого. — Йтимете в темряву, сподіваючись винести всіх у два автомати? Хороший план.
- В тебе є кращий, розумнику?
- Є, але ділитись не збираюсь.
- Ну то відійдіть в бік, діти, й не заважайте дорослим працювати.

Я тім'ям відчув, як Валерій хотів засміятись. Опустив зброю, поставив на запобіжник. Хочуть йти на упирів без жодного плану — нехай.

- Що ж, — відійшов на крок назад. — Ви перші. Ми почекаємо он за тією стіною.

Валерій хотів заперечити, але говорити нічого не став.

- Ходімо, Берсерку, — самовдоволено всміхнувся молодший. — Фестиваль вже чекає трофеїв.
- Тихо будь, — гаркнув старший.

Вони по одному відвели від нас зброю і почали споряджатись в похід. Ми з Валерієм відійшли назад. Обертатись до них спиною було так собі ідеєю.

Вони споряджали магазини, розкидували боєкомплекти по сумках на поясі. Припасовували ліхтарі на автоматах. Тоді вийшли з-за укриття двійкою. Старший йшов попереду, молодший поклав руку йому на плече і виставив автомат вбік.

Ми з Валерієм провели їх поглядами.

- Ми ось так їх відпустимо? — запитав оператор.
- Ти ввімкнув камеру?
- Давно. Але я не стрімлю.
- І не треба. А раптом в них дійсно вийде?