Стрімер. Довга Дорога до Дому

Розділ 40.

- Мене звуть Юкіо, чим я можу вам допомогти?

Всередині мерія мене відверто розчарувала. Білі стіни, дерев'яні крісла для очікування, килими та картини незрозумілого стилю. Ніяких тобі спалених тіл, фанатиків, проповідей, ритуальних сепуку. Типова бюрократія і все тут.

Юкіо теж був інфантом. Тільки одягнений у сірий костюм та сидів за столом, над яким висів плазмовий телевізор з числами. Й саме зараз на ньому горів наш номер.

Я спокійно показав йому листок, котрий нам дали на вокзалі. Юкіо прочитав його, тоді оглянув нас з ніг до голови.

- Ви не дуже схожі на найманців, — відповів нам.
- А ти багато бачив найманців?
- Кілька. Перед вами зайшли троє. Прибули з Еліоса. Але пішли ні з чим, бо не влаштувала ціна.
- А відомо, куди пішли? — втрутився Валерій.
- Для людей є лише два місця. Нижні райони та Старе Кіото. Вони повинні бути десь там до наступного ранку четверга.
- А що відбудеться зранку четверга? — перепитав Валерій.

Я про всяк підглянув на календар. Вівторок.

- Ми плануємо вирішити наші технічні складнощі, — Юкіо багатозначно поглянув на нас.

Типу, зараз ось я все зрозумію, а тоді жодних пояснень не знадобиться.

- Так є тут хтось, хто зможе дати якусь детальну інформацію по роботі!?
- Вам ось в той кабінет.

Перед самим кабінетом теж була черга. Менша, але рухалась поволі. П'ятеро різних найманських груп сиділи перед нами. Валерій виріс в Еліосі, тож він уявлення не мав, що відбувається в решті світу. Я теж не дуже уявляв, проте один раз я вже перетнув 4000 кілометрів. Безслідно вони не пройшли.

Ми стали біля стіни, трохи далі від решти. На нас кинули зневажливі погляди, проте цим і обмежились. По коридорах ходили інфанти у формі охорони. На білих стінах в далекому кінці одного з коридорів, виднілись почорніння на стелі та на стінах. Не встигнули перебілити після особливо галасливих відвідувачів.

- Ти знаєш щось про когось з них? — пошепки запитав Валерій

Я оглянув їх. Переважно інфанти та люди. Було ще двоє джинів, і декілька суккубів, але тоді я не надав цьому жодного значення.

- Ось ці четверо зліва, — пошепки сказав. — Різники. Бачиш, в усіх рубці на правій щоці.
- Це ті що...
- Так, — прошипів. — Саме ті.

Цих, Валерій знав, бо саме їх найняв Себастьян Гангрел, щоб вони вбили Ореста. Тоді в них не вийшло навіть з допомогою Арсена та упирів. Але вони могли нас впізнати. Не ця четвірка, бо до нас їм не було справ. Але я сумнівався, що це всі в Третогорі.

- Переважно наймані вбивства та зачистки, — продовжив. — Їх іноді наймають впливові родини різних мегаполісів. Вони як маленька міжрасова армія. Далі глянь на оту трійку інфантів, лівіше.

- Якудза? — придивився Валерій.
- Так, але невідомо, який конкретно то клан. Гадаю маленький.
- А суккуби?

Троє дівчат в чорних нарядах, котрі досить спокусливо обтягували стрункі фігури. Усі брюнетки. І звичні для суккубів маленькі ріжки. Єдине, що відлякувало, татуювання на обличчі. Химерні лінії від вилиць, до губ. І очі. В усіх трьох під очима були темні плями, наче вони давно не спали. Але плями були не від цього. Демоній поволі знищував їх.

- Згідно з татуюваннями, — це якесь сестринство. — відповів. — Може посланниці.
- Хто?
- Шпигунство, замовні вбивства, диверсії. Стандартний перелік. Хоча я не знаю сестринств, котрі дозволяють своїм сидіти на наркотиках. Тим більше на демонію.

- А джини?
- Це брати Луїджі. Наймані вбивці. В Еліосі за них оголошена чимала винагорода.
- Далеко везти, — прошепотів Валерій. — А ось ці, з протигазами?

Троє. Брудні від пилу та машинної мастила. І просто тому, що не мились. Бронежилети, наколінники на плечах рюкзаки. На поясі в кожного висіла сумка з протигазом. Значить вони бувають поза межами мегаполісів. Двоє десь моєї комплекції. Один високий з чималим черевом. Він єдиний, хто ходив у протигазі.

Такого я ще не бачив. У них незручно, важко дихати, скельця запотівають. Але з усіх найманців, саме ці найдовше затримали свої погляди на нас.

- Цих не знаю. Гадаю, кочівники.

Якби запитали мене, то джини з них усіх найнебезпечніші. Їх не вбити сталлю чи свинцем. А в рукопашному бою джини незрівнянні майстри. Від них варто було б триматись якомога далі. Я одного не розумів — що такого мало трапитись в Третогорі, що сюди приперлись усі ці авантюристи?

На Ореста колись відправили кількох найманців.

За нами відправили Фестиваля й Бальдра Малкавіана.

А тут п'ятеро й ми шості. Ще був Фестиваль та його кодло, проте вони ні з ким не домовилися. Це якщо Юкіо не збрехав.

- Наступний! — з дверей донісся крик.