Стрімер. Довга Дорога до Дому

Розділ 17.

Легіон мені не сподобався й першого разу. Сказати, що я лаявся, коли Валерій повів мене туди вдруге за день — це не сказати нічого.

- Вони вибрали місце, — спокійно пояснив. — Ти хіба був тут раніше? Катю водив?
- Катя не любить це місце, — пробурчав.

Розповідати про Марту і повідомлення від діда, яке я навіть не розпаковував, не було жодного бажання.

Ми пройшли повз молодь, котрої було вдвічі більше. Здавалось, сама дискотека їх не вельми цікавила. Вони просто любили тусуватись під Легіоном. І на інших подивитись і себе показати...

Якщо вперше я проходив, дивлячись прямо, то тепер я не ховав своєї зневаги. І люті. Це місце надійно закріпилось з образом молодшої сестри і її паскудного характеру. Я намагався себе переконати  що не всі тут такі, але кожна нова хвиля чиїхось викриків або реготу зводила всі намагання нанівець.

Охоронець здивовано глянув на мене.

- Щось забув?
- На тебе захотів подивитись.

Він насупився. Зробив крок до мене. Валерій став між нами.

- У нас зустріч за третім столиком, — сказав. — Ми в списках.
- Чув? — я вишкірився. — Читай давай.
Книжник і Лім. Якщо вмієш читати.

Він відклав планшет набік. Посунувся до мене. Я поклав руку на руків'я томагавка...

- Ось ви де! — почув знайомий голос.

Двері позаду відчинились і до нас вийшов блакитноокий блондин з посмішкою, як в кінозірки.

- А я вас всередині чекав.

Марко Рейдж. Колишній блогер та винищувач монстрів. І суперник Ореста. Валерій його не любив, я його зневажав, але без фанатизму. Просто фейковий мисливець.

- Вони зі мною, — звернувся до охоронця. — А на Ігоря не ображайся. Підготовка до полювання погано впливає на нерви.

Охоронець глянув на мене.

- Взагалі нерви нік бісу, — чесно сказав.

Валерій одразу заштовхнув мене всередину.

- Що, чорт забирай, на тебе напало?! — просичав.
- Нічого такого.
- То на біса ти кидаєшся на людей?
- Він перший почав.
- Він просто запитав чи ти щось забув. Очевидно ти був тут сьогодні. Він не грубіянив. На відміну від тебе.