Частина Перша. Місто Сірих Зон. Розділ 1.

36 6 1
                                    

Сьогодні до біса херовий день.

Валерій дав мені ще одну цигарку. Він сів поруч, протер окуляри, одягнув назад і взяв собі ще одну.

Попіл падав на аркуш паперу, котрий той тримав у руках. Я дав йому прочитати.

- Дорогий, пане Ігорю Михайлович Лім, — бурмотів під ніс. — На жаль змушені вас повідомити, що ваше повернення в ряди мисливців відхилене у зв'язку з незадовільним станом здоров'я. Народ Еліоса цінує усе, що ви зробили задля захисту, проте ми не можемо ризикувати вашим здоров'ям та життям. Наразі вам буде продовжена виплата лікарняних в обумовленому розмірі. Від лиця всього ордену мисливців бажаємо вам одужання. З повагою, Василь Грім. Дата, підпис.

Віддав мені листок. Я не думав довго. Розірвав його на двоє і викинув у смітник.

- Сумніваюсь, що той мудень взагалі читав це, — сказав Валерій. — Мені шкода, що так.
- Це було очікувано, — відкинувся на спинку лавки. — Міг би й не писати. Дарма місяць чекав.

Більше як рік тому мене відсторонили від служби в рядах мисливців. Я вийшов з лікарні вже поставлений перед фактом. Ви, Ігорю, більше не мисливець. Дякуємо за службу. Ще там лікарі мене попереджали, що з такими ранами довго не живуть. Диво, — казали вони.

Не диво, просто бронежилет тоді взяв на себе велику долю удару химери...

На Зе-2 сьогодні було людно. Люди поспішали на центральну площу. Вкотре переобраний мер, Платон Сірий, мав виступити з промовою. Його вже називали довічним, тож вибори для Еліоса — чиста формальність. В парку, де ми сиділи, не було як яблуку впасти. Люди спішили послухати промову. А парк, єдине велике зелене місце в на території людей був найкоротшим шляхом.

Валерій підкинув коптер до гори. Маленька біла кулька одразу зависла в повітрі. Камера глянула на нас, а тоді полетіла вгору. Сьогодні таких коптерів у небі буде багато.

- Ти зібрався це знімати? — запитав.
- Чому ні? — перепитав він. — Сьогодні ми взагалі нічого не заливали на канал. Хоч якийсь контент.

Я не відповів. Йому видніше.

Викинув недопалок. Дістав з кишені свої пігулки. Випив одним махом кілька штук. Валерій косо глянув, але нічого не сказав. Він засуджував, але біль від рани нікуди не дівався.

Рік тому ми пішли у розвідку на третю сіру зону. Рік тому ми когось втратили там. Я ледь не позбувся життя. Мені іноді це снилось. Ми на залізному мості, котрий проходить через колишній видобувний кар'єр, що не видно дна. Над нами великий птах, Сирін. Вона пронизливо кричить і кидається на нас у піке. Її кігті кожний розміром з лезо меча. І такі ж гострі. Своїм кількаметровим залізним крилом вона може перерубати навпіл практично будь-що. Я вицілюю її з кулемета, щоб врятувати товаришів від смерті...

На самому мості точиться битва. Мисливці проти двох створінь з чорною шкірою. Їхні довгі лапи з кігтями відбивають нестерпне цокання та скрегіт. Ряди гострих зубів хочуть вгризтись в плоть. А довгий хвіст наче гарпун, може пробити двері автівки. Це химери, одні з найнебезпечніших чудовиськ, котрих лише можна зустріти.
Я не звертав увагу на них, зайнятий розстрілюванням Сирін. Тож недогледів, коли одна з химер вискочила на машину і дістала мене кігтями. Я не встиг ухилитись. Все, що мені залишалось — відповзати геть. Я тримався за рану на грудях. А химера йшла до мене по кривавих плямах...

Народ почав плескати в долоні. Я глянув на дисплей. Мер виходив на сцену. Зараз буде промова про важкі часи та світле майбутнє.

Все як завжди.

Знеболювальні подіяли. Мене тоді врятували, припалили рану, щоб я не стік кров'ю. В лікарні потім лаялись на це. Нагадали, що в нас не середньовіччя. Я частково погоджувався. Лише дивом вдалось не отримати зараження. Зате це компенсувалось рубцями, котрі не давали шкірі розпрямитись, викликаючи біль.

Стрімер. Довга Дорога до ДомуWhere stories live. Discover now