Стрімер. Довга Дорога до Дому

Розділ 58.

Мізукі вклонився мені.

- Справжній воїн, мисливцю! — сказав, як тільки я піднявся до нього аби доповісти. — Пишаюсь, що бився з тобою на одному боці.

- Навзаєм! — збрехав.

Пишатись не було чим. Ми вистояли, бо за нами була висота і джини. Брати Луїджі перерізали кілька десяток горлянок. Ще кілька було спалених Мізукі. Люди єдиного інфанта серед нас, витягували трупи з провулків, зносили з дахів. Відділяли своїх від чужих.

Я навіть рахувати не брався ту кількість.

До нас приєднались брати Луїджі. Капітан вклонився їм також. Джини розпливлись в посмішках. Ніколи вони не були під командуванням такого хороброго командира. Ну звісно, ага.

- Неймовірне планування оборони!

Я дивився на тіла. Люди якраз поклали поряд двох перевертнів. Одного обпаленого й одного перерубаного бензопилою...

- Це непоправна втрата для кочівників та різників! — гордо сказав Мізукі. — Вони не скоро відійдуть від цього.
- Вцілілі захочуть помститись, — сказав йому.
- Ми будемо готові...
- А де сестринство? — запитав один з джинів.
- Я не бачив їх, — сам не знаю, чому відповів.
- Серед загиблих їх начебто немає, — відповів інший брат.
- Знайти! — наказав Мізукі. — Знайти та привезти...

Десь позаду вибухнуло. Ми інстинктивно попригинались. Гриміло в тунелях. Там все ще тривав бій. Дістав рацію.

- Валерію, що там?
- Невідомо, — відповів. — Зв'язку немає.
- Хімімото сан там?! — Мізукі вихопив у мене рацію.
- Не знаю. Але в старому Кіото сутичка між нашими та якудзою. Зараз, перетранслюю на телефон Ігоря.

Відео дещо підвисало, проте картинку можна було розгледіти досить чітко. А дивитись було на що. Одні інфанти проти інших. Усі з катанами. Більшість підпалили свої мечі. Вони не намагались спалити одне одного. Вони рубали одне одного, як древні самураї. Хоча з висоти це виглядало як дві факельні ходи не змогли розминутись.

Катани підіймались вгору та опускались за велінням мечників. Не було ні щитів, ні вогнепальної зброї.

- Я мав би бути там! — з тугою промовив Мізукі.

Ми з братами лише переглянулись. Вогонь на катанах нівелював імунітет джинів перед сталлю. Якщо від удару мій бронежилет кілька разів та й захистить, то від загоряння немає чого й думати.

- Хімімото заборонив людям вбивати інфантів без крайньої потреби, — сам не знаю, чому сказав.

Мізукі дивно глянув на мене, але не сказав нічого. Погляд прикипів до відео.

- Я повинен бути з ними! — він аж кулаки стиснув.

Знову вибух в тунелі. Тоді стрілянина. І крики. Хтось волав. І я здогадувався про причину цього.

- Там лютують упирі, — один з джинів випередив мене.
- Але як? — не розумів Мізукі. — І навіщо?
- Бо їм потрібний хранитель, а не зграя бунтівників.
- Ігорю, бери кількох моїх людей і розберись з ними.

Я глянув на людей внизу. Половині потрібна медична допомога. Інша половина не захоче туди йти. А ті, котрі захочуть — помруть. Вони щойно пережили бійню.

- Я дістанусь до хранителя — пообіцяв йому. — Гадаю, суккуби теж десь там. Хай брати перекриють тунель, щоб ніхто звідти не вийшов...

Знову постріли. Але цього разу вже знизу.

- Контакт! — хтось закричав.

Люди Мізукі знову відкрили вогонь. Інфант ще раз глянув на різню на моєму телефоні. А тоді вниз. Здається, кочівники притягли все своє племʼя.

- Бери зброю і бігом в тунель! — наказав Мізукі. — Джини, стягнуть вогонь на себе.

Зброю я знайшов внизу. Автомат і два магазини. Ще в одному з ящиків були набої для Червоної королеви. Не експансивні, як мої. Але теж вистачить. Краще ніж нічого. Набрав Валерія.

- Відступай до машин. Знайди щось заправлене і, по можливості візьми каністри з паливом. Підбереш мене з Жерраром.
- Ти дійсно підеш в тунелі?

Дивіться, як ми заговорили. Я ніби розумів причину свого обурення. Розумів і мав би стриматись. Але не стримався.

- Все, ти навоювався вже?! Вистачило з тебе?!
- Перестань! Забери Жеррара і вшиваймось.
- Одразу би так...

Вибив. Дістав з підсумка адреналін 200. Вколов собі. Втома нікуди не зникла, проте я вже не почувався таким млявим. Захотілось випити знеболювальних. Не зараз. Потрібна свіжа (на скільки це можливо) голова.

З будинку я виповз. Пластом дістався за укриття. Виглянув. Джини творили хаос на полі бою. В Мізукі залишилось мало людей. Вони не вистоять...

- Бачу Фестиваля! — доповів Валерій. — Вони прориваються з лівого краю.

Придивився. Занадто далеко. Кілька розмитих фігур робило собі коридор, намагаючись зайти у фланг. Якщо їх не затиснуть люди Мізукі, то вони ризикують нарватись на горе самураїв.

- До гвинтівки точно немає набоїв?
- Нема, Ігорю. Були б, то ти вже почув.

Кілька секунд я роздумував. Спробувати знищити того зрадника? Чи йти по Жеррара.

З тунелів знову донісся крик.

Вибір очевидний.