Стрімер. Довга Дорога до Дому

Розділ 95.

Третя червона нагадувала поле бою. До світанку ще кілька годин, але я все ж зупинився, роздивитись усе навколо. Тунель закінчився й ми з Симарглом вийшли між двох бетонних стін з колючим дротом.

- Звикай до свого нового дому, — Симаргл пройшов вперед, розвертаючись до мене обличчям.

Він театрально розкинув руки, ніби лакей, котрий вітає гостей. Позаду нього була дорога з, місцями, вирваним асфальтом. Дорога йшла через поле на котрому не було навіть трави. Лише витоптаний ґрунт.

Десь подалі вже починались будинки. Хоча будинками то було важко назвати. Колишні хмарочоси, від котрих залишились поодинокі стіни або шматки арматури. Третя червона зона. Резервація для найбільших виродків, покидьків та всього сміття.

- В тебе імʼя є? — запитав у свого гіда.
- Можеш просто називати Симарглом. Або порівнювати з лакеєм. Чи з гідом.
- Ти ж розумієш, що це нервує?
- Цілком.

Симаргл знову зʼявився за спиною.

- Але такі ми вже є, — прошепотів над вухом.

Я не знав, як він це робить. Мені або носферату для такого потрібні тіні. Та й то ми не телепортуємось...

- Бо ваша швидкість та зникнення лише ілюзія, — Симаргл продовжив мої думки. — Вам щастить, бо ніхто крім вас цього не розуміє...

Він замовк. Роззирнувся по боках. Знову зник. Зʼявився переді мною. Розглядав щось на стіні. Тоді знову зник. Цього разу зʼявився на сходах на другу червону.

- Мені на секунду здалось, що тут хтось ще.

Я нікого не відчував. Ніс би точно вловив сморід мешканців резервацій. Вони загидили другу червону до ручки. Уявляю, що буде на третій...

- Не уявляєш, — сказав Симаргл. — Ні чорта ти не уявляєш, малий Цепеше. Ти розніжений кровопивця, котрий не знає, що таке злидні, голод та хвороби. Ти шкодуєш себе, думаєш як тобі сильно дісталось. Це навіть не десята доля того, як дісталось нам всім...

Я спробував вгамувати гнів. Я прийшов сюди не для чвар з цим покручем. Мені потрібний носферату.

- Ви самі себе довели до такого, — одночасно промовили з Симарглом. — Ви могли налагодити тут все.

Симаргл промовляв усе одночасно зі мною.

Слово в слово. Він примудрявся перекривлювати мене.

Замахнувся стилетом. Швидкий удар в шию.
Симаргл зник. Я знав, що він зʼявиться за спиною. Злився з тінню...

Удар під дих відкинув мене до стіни. Я не встигнув долетіти. Симаргл підхопив мене рукою за горло й прискорив мій політ.

Спробував зачепити його стилетом. Не вийшло. Стіна прийняла мене. В очах потемніло. У вухах шум. Ось я лежу на землі. Симаргл стоїть переді мною, бачу лише ноги. Підводжу погляд. Він мовчки крутить мій стилет в руках. Знає, що я нічого не почую, так дзвенить голова.

- Ти вже мене чуєш? — питає.

Мовчу. Він знає відповідь.

- Коли починаєш розуміти, як саме вампіри роблять свої фокуси, все стає очевидним. Ти просто фігляр, Цепеше. Твої трюки ніщо проти моїх. Ти називаєш людей нижчим сортом. Уяви хто такі як ти для мене, демона. Справжнього демона.

Люди не розрізняли нас. Для них ми всі монстри, чудовиська та демони. Їх не обходила будь-яка класифікація. Тому вони й нижчі. Для них не було різниці.

- Демона на службі в носферату, — спробував піднятись.
- Це десь так само, як вважати джинів на службі в Себастьяна Гангрела, — відповів Симаргл. — Для твого ж добра, тобі варто переосмислити своє бачення цього світу. Бо «той у кого я на службі» подумає, що в тобі немає нічого цікавого і накаже тебе випатрати, як худобу і залишити твої тельбухи грітись на сонці. А тебе, ще живого, змусить на це дивитись. І аж потім вбʼє.
Або триматиме тебе, доки ти не здичавієш без крові.

Він не перебільшував. Той, до кого я йшов, дійсно міг таке зробити. Чисто заради того, щоб зіпсувати настрій моєму старому. Але вибір у мене не великий. Перша червона для мене не менш небезпечна, ніж перебування тут.
Підвівся. Симаргл повернув мені стилет.

- Наступного разу зламаю тобі руку, — сказав.

Тримаю думки при собі. Знати б, як люди додумались їх знищувати.

- Сходи на зелені зони, поцікався.
- Сходжу. От тільки завершу з деякими справами тут.

Симаргл криво всміхнувся. Знову зник, залишаючи переді мною відкриту дорогу.