Стрімер. Довга Дорога до Дому

Розділ 39.

Я так і не зміг вимовити назву мерії на мові інфантів. Занадто багато приголосних р та г. Їхнє письмо віддавало ієрогліфами, проте ні в одній зі старих мов таких не було. Але це мене мало хвилювало. Я стояв, немов заворожений та розумів, що не один такий.

Мерія становила собою високий кам'яний шпиль на горі скелі. Придивившись, можна було розгледіти поверхи та вікна. Здавалось що з останнього поверху вежі можна дістати до неба.

- Що ж тут було раніше? — запитав Валерій.
- Клуб парашутистів?

Моя відповідь його не вдовольнила, тож він поліз у мережу. А я поволі пішов до неї. Інфант на пропускному пункті вказав саме на неї.
Ідея побути найманою силою для них не видавалась мені хорошою, проте сидіти в Третогорі я не хотів. Тож доводилось крокувати серпантиновою дорогою зі стовпами, котрі мали її освітлювати в темний час доби. Але через сорок метрів сходами стало відомо, що стовпи не лише для світла.

На деяких висіли тіла. Валерій позаду вилаявся. В мене похололо всередині, я весь напружився. На стовпі переді мною догори ногами висіло тіло. Шкіри на ньому не було, тож сказати напевне, інфант це чи ні — я не брався.

- За що його так? — запитав я в перехожого інфанта.
- Він не зміг пройти посвячення, — відповів  той. Злякався болю.
- Тобто це людина?
- Це сміття, негідне назви. Слабкий воїн.

Пригледівся до перехожого. Широкі вільні штани, босі ноги та торс. На поясі у нього висіла катана. На самому тілі були незрозумілі символи чорною фарбою. Колись мені розповідали, що інфанти крім свого релігійного фанатизму всотували культуру самураїв. І культуру якудзи в плані організованої злочинності. Така ось суміш релігії та бусідо.

До цього часу, я думав то казки, бо в Еліосі організована злочинність була на другій сірій й нічого подібного там не було. А може й було, але мисливці то швидко відстріляли. Залишили весь темний ринок джинам й мали собі спокій.

Джини конкурентів у плані торгівлі не любили. А мисливці не любили кровожерливих чудовиськ. Рука руку миє.

Тут джинів не було. Зате була якудза з безшкірих чудовиськ. Пізніше я дізнався, що до складу входили й люди, але замість татуювань, вони здирали верхній шар шкіри в різних частинах тіла. Вступний екзамен, так би мовити.

- То яке саме посвячення він не пройшов? — запитав Валерій.
- А тобі яка справа? — зневажливо сказав інфант. — Ти не з сім'ї. Йди куди йшов!

Він ступив до нас крок, тримаючи руку на руків'ї катани. Ми навіть не ворухнулись. Бачили й страшніших. Мабуть, його вибила з колії наша невимушеність. Молодий, запальний інфант чекав, що його боятимуться. Думав, ми прості туристи. Незручно вийшло.

Заради збереження лиця, він скорчив зневагу й плюнув собі під ноги.

Заради збереження свого лиця, я дістав зброю, але наводити не став.

Так ми й розійшлись в різні боки. Він пішов униз до своїх хазяїв, а ми покрокували до ратуші.
По дорозі ми зустріли ще кілька таких тіл, але зупинятись та розпитувати, за що їх так, вже не було бажання.