Стрімер. Довга Дорога до Дому

Пролог.

Дідусь зовсім збожеволів. Ця думка засіла в голову Марти, що довше вона крокувала до нього через весь сімейний маєток. Кроки маленьких ніг відстукували швидкий та частий ритм. А він линув далі, пролітаючи повз картини на стінах, звідки за Мартою дивились всі її предки. Далі в холі було ще місце. З нею теж буде картина. Перед тим буде її дідусь, потім батько. Далі кілька кузин та кузенів, старших сестер та братів. Потім буде порожнє місце, якщо батько не змінить рішення. Потім вона. Після свого брата.

А може й ні.

Батько був невблаганний: жодної згадки про свого сина, бо він ренегат. Втікач. Ганьба для сім'ї. Марта так чи інакше була не проти.

Спустилась вниз по сходах. У великій кімнаті горів камін. Але нікого не було. Взагалі в нижніх кімнатах маєтку рідко хто коли бував. Її батько з братами були на верхніх поверхах. Тільки дідусь чомусь заривався під землю. Він міг тижнями не показуватись на сонце. Лише сидів над своєю колекцію в підвалі, де ціле покоління збирало різні реліквії по всьому світу. А він присвятив цьому ціле життя, збираючи залишки старої цивілізації. Батько зневажливо на це дивився, але з завмиранням серця слухав, коли дідусь розповідав про вічне життя. Марта не слухала. В свої шістнадцять вона мріяла очолити всю їхню маленьку імперію. Їй було не до того.

Масивні подвійні двері в підвал піддались, варто було лише притулити маленьку долоню до сенсорів збоку. І вона поринула в напівтемний світ старої цивілізації. Репліки винаходів Да Вінчі, середньовічні обладунки, прототипи перших автівок, зенітні установки, маски африканських племен...

Для неї в цьому не було жодного логічного порядку. Для дідуся він був.

- Це ти, Марто?

Він сидів за столом, заставленим мікроскопами та пробірками. Над ним горіло світло, роблячи поверхню максимально світлою і покриваючи темрявою все навколо. Голова зовсім полисіла, відкриваючи темні родинні плями на тім'ї. Колись він любив свою онуку. Зараз він навіть не глянув на неї.

- Над чим працюєш, дідусю?

Замість відповіді він лише повільно відвів руку в бік. Кістлявим пальцем показав на маленький циліндр.

- Передаси це своєму брату.
- Чому не можна просто подзвонити? Чи написати?
- Візьми тубус, – дідусь її мов би не чув. — Це важливо. Ймовірно я буду не в змозі попрощатись з ним. Тому все необхідне там.
- Але він може бути де завгодно.

І може вже й не живий. Але казати цього Марта не стала. В сім'ї до нього так ставились. Зник безвісти.

- Ти знаєш, де він.

Дідусь коротко повернув голову вбік: «Увімкнути зображення!»

Над ним засвітився проєктор. Запустилось відео. Марта гидливо скривилась. Її брат говорив щось на камеру. Він постарів, але ніби не змінився.

- Відео зняте в Еліосі. Це на іншому кінці материка. Тому не барись. Достав це йому. З рук в руки...