Стрімер. Довга Дорога до Дому

Розділ 99.

Колись на третьому поверсі тут були гуртожитки. На балконах завжди були квіти. І молоді пʼяні студентки медичного з цигарками.

Мисливцями ми часто сюди навідувались. Нас ніколи не впускали через вхідні двері, тому вночі не раз можна було застати картину, як хтось з хлопців ліз покривалами. Я теж колись так ліз до своєї першої дівчини. Хвилювався, руки пітніли. Перша моя дівчина. Ніяк не міг вмовити її вдягнути той білий халат...

- Лім, ситуація?! — рація запрацювала раптово.

Під час конфлікту в будинок влучило кілька снарядів. Стіни й балконів тепер не було, лише обгорілі залишки меблів у знищених кімнатах. В цій частині мегаполіса працював РЕБ. Колись працював. Але тепер ловив звʼязок. Значить Чіп і Дейл таки змогли.

- В дорозі, — відповів.
- Сонце зайде через шість годин! Прискорся.
- Слухаюсь.

Одна справа віддати наказ, інша — цей наказ виконати. Ми вперлись в глухий кут. Одна з будівель не витримала. Дорогу перекривали її уламки. Що в ній колись було, я вже не памʼятав.

За нею височіла будівля університету. Потрібні Рорку архіви там. Цікаво, що він очікує там знайти? Креслення зброї масового ураження?
Валерій думав про те саме.

- Уявляєш, там ядерна зброя, — ніби думки читав. — Не так і погано було б знести Рагнарок з лиця землі, якщо подумати.
- Раніше за дурниці відповідав Орест, тепер ти?
- Хтось має виконувати й цю роботу, поки Жеррар шибається на стіні. Так що поганого в цьому?
- Уяви собі детонацію ядерної бомби тут. Уряди чудовиськ в інших мегаполісах подумають, що це є ще десь. Війна почнеться по новому колу. Що їм тепер втрачати, якщо мова піде про цілковите стирання їх з лиця землі? Або навіть не так. Вони підсунуться максимально близько до нас. Так аби ми не ризикнули вдарити по них, бо зачепить і нас.

Ми йшли пустими вулицями. Доводилось вибирати маршрути, щоб сонце освітлювало вулиці. Вітер між хмарочосами іноді розносив білий попіл. Він осідав на асфальті, немов сніг. А тоді новий порив вітру гнав кудись далі.

- То нам варто ото вічно кудись лізти? Вічно бути на сторожі? — запитав Валерій.
- Памʼятаєш сірі зони?
- Хіба їх забудеш...
- Там було кілька угрупувань чудовиськ. Вони не лізли до нас, зайняті внутрішніми чварами. Небезпека такої зброї миттю б все стерла. І довелося б тоді битись з єдиною армією.
- А люди хіба не такі самі розʼєднані?
- Ядерна зброя нас не обʼєднає.