Одна пісня на двох

Пролог

ДИСКЛЕЙМЕР

Всі події та герої - вигадані. Дії даної історії зачіпають деякі існуючі місцевості, але сюжет не претендує на достовірність. Те, що відбувається у книзі не відображає позицію авторки, а є лише точкою зору героїв книги.
Дякую за увагу та приємного читання.

POV Rachel

– Як ти міг на це погодитися?! – викрикнула, паралельно біжучи за високим статним силуетом.

Я гадала, що він зупиниться, як помітить, що йду за ним, але хлопець продовжував швидко крокувати, навіть не обертаючись до мене. Година була пізня, а ми тільки вийшли з корпусу. Надворі встигло стемніти, поки ми сиділи за обговоренням. Навколо жодної душі, лише ліхтарі, які освічують двір академії, й високі дерева. Я гукнула голосніше:

– Майлз Маллен, я до тебе говорю!

Тільки-но ці слова злетіли з моїх уст, я врізалась у міцну чоловічу спину й похитнулася назад. Ауч, це було боляче. Але, принаймні, він зупинився. Обернувшись, Майлз послав мені найбільш байдужий погляд, який тільки може бути.

– Що ти хочеш? – він розлючено буркнув, склавши руки на грудях.

– Відповіді на те, що запитала. Для чого ти погодився? – я повторила його рух, гордо піднімаючи голову вверх, щоби здавалося, що ми майже одного росту.

Мені здалося, чи у нього з'явився натяк на усмішку? Що тут смішного? Вся ця ситуація, яка виходить, зовсім не є кумедною!

– Якби я не погодився, то хтось би з нас не поїхав, а так шанс маємо обоє.

– Ні, Маллен, поки ми будемо співати обоє, то нас обійде той, хто співає соло.

– Тобто, якби ти зазнала поразки й взагалі не поїхала нікуди, то була би щасливіша? – хлопець вигнув брову, пильно дивлячись на мене.

Я закипіла від злості.

– Що? Ні, звісно! Я мала отримати це місце, а не ти! Ти ж знаєш, що...

– Такі були правила, – Майлз знизив плечима. – Цього року я мав таке саме право взяти участь, як і ти.

– Це несправедливо, і ти це знаєш, – продовжувала наполягати я.

– Хіба у світі існує справедливість? – коротко відповів він і, обернувшись, продовжив крокувати до своєї машини.

Ні-ні-ні, я це так не залишу!

Я знову зробила крок до нього і, чорт, зовсім не тямивши, що роблю, схопила за руку. Майлз завмер, повільно повертаючи голову і дивлячись на наші руки зі спини. Але я не звернула на це уваги, а промовила у відчаї:

– Відмовся від цього місця, прошу. Ти прекрасно знаєш, що його насправді мала отримати я. Я не хочу бути з тобою в дуеті, і впевнена, що ти теж. І конкурс тобі також не потрібен, хіба не так?

Майлз Маллен обернувся, зустрівшись зі мною поглядом. Клянусь, я ніколи нічого не просила, особливо у нього, і це змусило нас обох здивуватися. Здавалось, що він забув, як рухатися, коли я перша до нього торкнулася. Я мушу це зробити:

– Я старалася для цього всі п'ять років. Не руйнуй мою мрію. Будь ласка.

Готова була додати, що зроблю для нього все, що завгодно, заради бажаного місця, але... Він відсмикнув свою руку, натомість нахилився корпусом до мого обличчя, від чого я аж смикнулась, й холодно промовив:

– Залиш свої дитячі розмови про мрії комусь іншому, зрозуміла?

Ці слова звучали, як різкий ляпас. Моя дурна тимчасова слабкість підставила мене, а надія на те, що він зрозуміє й допоможе, розірвалася на маленькі частини. Майлз навіть не дав мені шансу. Я відступила на декілька кроків подалі, не витримуючи його компанії настільки близько. А як мені готуватися з ним до конкурсу разом? Без поняття. Мої кулаки стиснулися, губи затремтіли від злості. Я могла прокричати йому у відповідь цілу поему про те, що думаю про нього, але втома давала про себе знати. Не могла виснажити себе ще криками. Замість цього коротко, але зрозуміло, прошепотіла:

– Я ненавиджу тебе, Майлз Маллен.

Почувши це, хлопець міцно зціпив зуби аж так, що можна було навіть почути їхній скрип. Дивно. Раніше він просто лукаво всміхався на схожі фрази, гадаючи, наприклад, про те, яка я дурепа або яка наївна, і при цьому не забуваючи про якесь «колюче» слово у відповідь, але зараз я бачила справжню злість. Після мого припущення щось змінилося у його виразі обличчя. Пересиливши перші емоції, він таки повернув собі фірмову лукаву посмішку. Знову нахилився, але вже тримаючи певну дистанцію, випльовуючи:

– Це взаємно, Рейчел Аддамс.