Одна пісня на двох

42

POV Miles

Я був за крок до того, щоби купити пачку сигарет й викурити бодай дві, щоби втамувати гнів, який вирував всередині, розхлюпуючи іскри по всьому тілу, але зразу переборов це бажання. Мені не шістнадцять, і навіть вже не вісімнадцять, щоби забувати про проблеми таким чином – потрібні справжні логічні дії.

Дійшовши до поручнів, яке обгороджували тутешнє озеро, я сперся об них, думаючи лише про одне: хто, чорт візьми, міг так вчинити з Рейч? Ще й з обманом, втрутивши у нього мене. Я попросив Сірі набрати номер Тайлера. Через декілька гудків, пролунав його пискливо-знущаючий голос:

– Привіт, пупсику, скучив за мною?

– Мені зараз точно не до твоїх тупих фраз, Тайлере, – я ледь стримався, щоби не закотити очі.

Дивлячись часто на те, як це робить Рейч, помітив, що вже сам деколи ловлю себе на цій дурній звичці. Здуріти можна, але справді, як колись. Тільки тоді, як ми тільки познайомились, вона любила кумедно смикати своїм носиком, коли їй щось не подобалось.

Голос Тайлера у наступному реченні посерйознішав.

– Ого, хтось встав сьогодні не з тієї ноги. Чи я вже у чомусь провинився?

Якийсь шум стояв на фоні – схоже на голосний дівочий писк та сміх. Певно, цей ловелас напросився на чиюсь вечірку після занять.

– Напруж свої мізки на секундочку й скажи мені, будь ласка, що ти пам'ятаєш про нашу сварку з Рейчел Аддамс.

Мовчання. Здалось, що голоси на фоні теж стали тихішими, ніби Тайлер говорив зі мною через динамік. Але ні, пролунав ще якийсь шум, схожий на кроки й ще через декілька секунд нарешті почувся чіткіший голос:

– Дозволь поцікавитися: для чого ти раптом це питаєш?

– Рейчел розповіла мені свою версію, – відповів занадто спокійно я, зважаючи на свій стан.

Ще одне довге мовчання. Я нервово сіпнувся, готуючись сказати нетерпляче «ну», але друг сказав:

– Я пам'ятаю твій той стан. Ти виглядав... розбито. Проте продовжував повторювати, що все гаразд. Тому, я не можу сказати, чому ви посварилися. Ти ніколи не хотів говорити про це.

– Я гадав, що вона просто скористалася мною й оббрехала на очах у студентів, бо зрозуміла, що я її найголовніший конкурент. «Конкуренти не можуть бути друзями» – це було єдине моє пояснення нашій сварці, – через стільки років нарешті признався другу я, дивлячись, як люди навколо бігають немов мурахи з пакетами, готуючись, скоріш за все, до недалекого Хелловіна.