Одна пісня на двох

2

– Девід буде завтра на вечірці?

Почувши запитання, глянула на Ві, яка принесла овочевий салат, поки я розкладала тарілки на стіл. Взявши з її рук тарілку, я мигцем оглянула стіл і поставила її на вільне місце. Все готово. Залишилося дочекатися батьків подруги.

– Сподіваюся, що буде. Це останні можливості провести час разом перед тим, як я поїду в Лондон, – знизила плечима я, сідаючи на крісло, щоби відпочити.

– Що означає "сподіваюся"? Досі все складно? – прошепотіла вона останнє запитання, ніби боялася того, що хтось почує.

Але це вже ні для кого не було секретом, що ми з Девідом Піттерсом у сварці. Всі у центрі Ліверпуля бачили, як ми кричали одне на одного через те, що він, на мою думку, абсолютно не слухав те, що я говорю, а хлопець кричав, що це все вигадка. Ага, звісно, "вигадка". Я хвилин п'ять фанатично розповідала про те, що через тиждень їду до Лондона і мені буде страшенно не вистачати його, тому пропонувала різні варіанти, як можна було би зустрічатися, на що він взагалі не реагував й продовжував витріщатися у телефон. А коли я потягнула його за рукав, привертаючи увагу, Девід абсолютно спокійним запитав: "Що ти говорила, котику? Я не розчув".

Звісно, я розсердилася та накричала на нього, образившись остаточно. Ми не говорили вже два дні з того моменту. Я сиділа й думала, що він подзвонить, щоби попросити вибачення, і все буде, як раніше. Але за цей час жодного смс і, тим паче, дзвінка. Боюся, що йому й без мене добре.

Помітивши спантеличений вигляд подруги, я спокійно відповіла:

– Ми не розмовляємо. Він не дзвонить, і я не буду першою просити пробачення, адже своєї вини у конфлікті не бачу. Якщо мій хлопець завтра теж не з'явиться, щоби побачити мене, то я не впевнена, чи є сенс продовжувати ці стосунки далі.

– Мені так шкода, Рейч, – сказала подруга, поклавши свою руку на мою. – Останнім часом я не впізнаю Девіда.

– Ти будеш здивована, але я теж, – прошепотіла, стискаючи губи в одну лінію. – Пройшло тільки три місяці з початку стосунків, а між нами вже холод. Це так не схоже на те, що було на початку.

Я знову поринула у спогади, які сталися у червні. Я якраз повернулася з навчання до Діани – моєї рідної тітоньки, і її чоловіка Альберта. Майже ціле літо я проводила у неї, адже коли закінчувалась сесія, то всі сусідки, включно з Ві, їхали додому, залишаючи мене саму у студентському будиночку. Не сперечатимусь, що проводити дні самій у двоповерховому будинку – це кайф. Спочатку класно, але коли проходить тиждень, два... Стає жахливо нудно. Тому, коли до мене вкотре подзвонила Діана з проханням приїхати, я не змогла відмовити: спакувала свої валізи й повернулася до рідного Ліверпуля. Тут і зустрілася з Девідом вдруге, чи втретє. Ми бачились часто й до того, бо він є кузеном Вів'єн, й саме вона познайомила нас на одній з вечірок, але до останнього моменту не звертала уваги на нього у романтичному плані. Поки під час спільної прогулянки у нас не закрутилася цікава розмова. Піддавшись емоціям, ми поцілувалися, і тоді я зрозуміла, що щось таки мене чіпляє в цьому юнакові. Можливо зовнішність, можливо самовпевненість, а можливо те, що він вміє гарно залицятись.