Одна пісня на двох

43

Я голосно вилаялась, коли побачила міс Бланш, яка якраз зачинила за собою двері та розвернулась до мене, тримаючи пару паперів у руках.

– Бачу, що ти неабияк рада мене бачити, – блиснула очима кураторка, сто відсотків почувши мої нецензурні слова.

– Це пролунало випадково, я спершу не зрозуміла, що це Ви, – відповіла, не задумавшись.

Цокнувши награно язиком, вона знову, по-сучому, посміхнулася, не віривши моїм словам, але перейшла до іншої теми.

– Чому ти не на репетиції? Я ніби давала строгий указ.

– Тому, що Ви не можете давати мені укази, навіть будучи кураторкою. Я збиралася піти на репетицію, але Майлз...

– Я знаю, що його немає в готелі, і вже розібралась з ним, – строго перервала жінка, ніби навіть слухати не могла його ім'я з моїх вуст. – Він скоро буде, але чому ти не займаєшся самостійно?

Я прочистила горло, перш ніж відповісти:

– Хіба є сенс займатися без напарника? Якщо ми дует, то й працювати маємо разом.

Вираз обличчя міс Бланш був здивований, як ніколи раніше. Її рівна тонка брова поповзла вгору, видаючи подив одночасно з гнівом, коли її очі опустилися нижче – на те, що тримала так міцно в руках. Помітивши те, що я теж дивлюся на них, зробивши один змах – листочки з'явилися переді мною на журнальному столику біля дивану Майлза. Зразу помітила, що це світлини. Ті самі, з фотосесії. Я нахилилася до них, поки кураторка на фоні промовляла:

– Глянь тільки, які солоденькі. Саме так сказала мені та фотографиня, коли видавала їх. Подобається?

Відповіла не зразу, проводячи пальцем по чіткій фотографії двох молодих людей. На фотографії була я, але ніби й не я. Впевнена, горда, вродлива, навіть сексуальна, дівчина дивилася на мене з фотографії, і якби не глибоко сіро-зелені очі, схожі на мамині, які просто кричали з фотографії: «Це ти, Рейчел Аддамс!» – я б сумнівалася.

Я давно не виглядала настільки привабливо. Ще коли почала тільки-тільки зустрічатися з Девідом, ось тоді, я в більшості випадків гарно одягалася, фарбувалася, робила зачіски чи крутила волосся, бо це було щось схоже на натхнення. Я й без того вважала себе гарною, але коли він промовляв компліменти щодо нової сукні чи кольору помади – це відчувалось сьомим небом для мене. Проте знаходилася на ньому недовго – за три місяці все почалось: «ти трохи поправилась», або «я бачив тебе у цій блузці купу разів», або «а ти не могла виразніше намалюватись?». Звісно, що я засумнівалася у своїй красі після таких звинувачень. І ще досі розбираюся з наслідками.