Одна пісня на двох

7

– Де тебе чорти носять?! – зашипіла Ві, підійшовши до моєї машини, коли я припаркувалася коло її будинку.

– Знаю-знаю! Вибач, що запізнилася. Ти знаєш, як сім'ї важко відпустити, не попрощавшись, – відповіла я, відстібаючи ремінь і підходячи до багажника.

Мій погляд зачепився за чотири величезні валізи коло її ніг. Я розлючено цокнула язиком, перш ніж спитала:

– Ти знущаєшся?

Ві ніяково знизила плечима, потираючи ніс.

– Я просто поклала всі ті нові речі, які купила на днях. І додала ще декілька пар туфель...

– Декілька пар? Цих туфель стане на те, щоби взути всіх дівчат академії.

– Я "взую" їх лише в одному випадку, подруго, – вона долонею легенько шльопнула мене по сідницях і зібралася складати валізи у бідненький, вузенький багажник.

Якщо з цим всім багажем машина не захоче їхати – я її зрозумію.

– О, Рейчел, ти вже тут, добрий ранок, – викрикнула десь вдалині місис Ролланд.

Ми з подругою одночасно повернулись. Її сім'я виглядала, як з обкладинки. У Луїзи вже зроблена укладка та макіяж, строгі, ідеально вигладжені брюки та сорочка, і такий поруч з нею чоловік – у дорогому костюмі й блискучих, чистих туфлях. Рахуючи те, що на годиннику приблизно о пів на восьму, це означало, що їм пора на роботу, тому не дивно, що вони так виглядають. Ві також виглядала досить бадьорою і стильною. Її вибір одягу був таким, ніби вона зібралася не у дорогу, а на показ мод: мініспідниця, лакові рожеві чобітки, сорочка й пухова курточка зверху. Я була повною відмінністю – простий бежевий спортивний костюм зі старими конверсами. Сонячні окуляри на очах й гулька на голові за п'ять секунд.

Зате зручно.

– Трохи запізнилася, але, думаю, наздожену час у дорозі. Якщо автівка не заглухне за декілька кілометрів від пункту відправлення.

– А я казав Ві брати менше речей. У тебе ж у студентському будинку ціла шафа. І комод, – промовив строгим голосом Генрі Ролланд, перевівши погляд на доньку.

– Так, але то все старе, а мені потрібно оновити гардероб, – відповіла та, знову роблячи спробу покласти валізу.

Одна все-таки не помістилася і її довелося запихати у салон на заднє сидіння.

– Тату, ти тільки подивися на чому я повинна їхати! Коли ти вже позичиш мені кошти на авто? – пронила подруга до батька, й зразу кажучи до мене: – Без образ, Рейч.